Після закінчення коледжу вони втрьох винаймали квартиру. Пфефферкорн працював на пошті й ледь перебувався. Увечері вони з Біллом грали в карти або «Скраббл», а Карлотта пекла млинці чи готувала рагу. Вони слухали платівки, покурювали травку. А тоді Пфефферкорн сідав за друкарську машинку і якомога голосніше клацав клавішами, аби заглушити звуки, що лунали з кімнати, де кохалися Білл з Карлоттою.

Він пригадав, коли Білл уперше продемонстрував свій літературний талант. До цього Пфефферкорну здавалося, що у кожного в цій дружбі своя роль, і йому було дуже ніяково сідати й читати оповідання, написане Біллом знічев’я. Пфефферкорн боявся, що те буде або ж чудовим і викличе заздрощі, або ж геть поганим і стане причиною сварки. Твір опинився десь посередині, і Пфефферкорн відчув полегшення, що може чесно і з ентузіазмом підкреслити сильні боки оповідання і водночас зберегти свою домінуючу позицію. Він навіть запропонував відредагувати текст, і Білл охоче вчепився за цю пропозицію. Пфефферкорн розтлумачив це завзяття як визнання того, що Білл і досі вважає його, Пфефферкорна, кращим письменником і радо підхопить будь-яку перлину мудрості, яку кине Пфефферкорн.

Яким же наївним він був! Пфефферкорн мало не розсміявся вголос. Стримався завдяки стуку грудочок землі, що їх лопатою накидали на могилу.

Понад годину Карлотта тиснула руки і цілувала щоки всіх, хто прийшов висловити своє співчуття. За її проханням Пфефферкорн тримався поблизу.

— Неймовірний чолов’яга,— сказав Люціан Сейворі.

Пфефферкорн погодився.

— Неймовірний письменник. З першого ж рядка тієї першої книги я зрозумів, що він особливий. «Сейворі,— сказав я,— Сейворі, перед тобою щось рідкісне. Перед тобою талант».— Сейворі покивав, погоджуючись із власною думкою. Потім покосився на Пфефферкорна.— Ви, мабуть, і не здогадаєтесь, скільки мені років.

— Ну...

— Дев’яносто вісім,— продовжив Сейворі.

— Ого,— відповів Пфефферкорн.

— У листопаді виповниться дев’яносто дев’ять.

— Не виглядаєте на свій вік.

— Звісно, в біса, не виглядаю. Та справа не в цьому. Справа в тому, юначе, що я завжди був поряд. Апдайк, Мейлер, Фіцджеральд, Еліот, Паунд, Джойс, Твен, Джозеф Сміт, Золя, Фенімор Купер. Я знав їх усіх. Панькався з усіма трьома Бронте. І дозвольте мені сказати, ніколи не зустрічав такого письменника, як Білл. І ніколи більше не зустріну, навіть якщо доживу до ста.

— Гадаю, це цілком імовірно,— сказав Пфефферкорн.

— Що?

— Що доживете до ста.

Сейворі так на нього і витріщився.

— Дотепно.

— Просто хотів сказати...

— Знаю, що ви хотіли сказати,— перебив Сейворі.— Дуже дотепно.

— Вибачте.

— Пф! Що б там не було, кажу вам, ім’я Вілла стоїть поряд із найвеличнішими. Можемо вигравірувати його на горі Рашмор. Можливо, так я і зроблю.

— Марк Твен? — перепитав Пфефферкорн.

— Наймиліша людина, яку я зустрічав,— кивнув Сейворі.— Не те що Натаніель Готорн. Той іще мудак. Ви письменник?

— Щось на кшталт того.

— Друкуєтесь?

— Трохи.

— Трохи — це скільки?

— Один роман,— зізнався Пфефферкорн.— У вісімдесятих.

— Назва?

— «Тінь Колоса»,— відповів Пфефферкорн.

— Лайно, а не назва,— заявив Сейворі.

Пфефферкорн опустив голову.

— Такі назви не продаються.

— Та він і не продавався.

— Ну от, бачите.— Сейворі облизав губи язиком.— Варто було назвати його «Кривава ніч».

— Прошу?

— Або «Криваві очі». Отаке продається. Бачите? Я його навіть і не читав, а за тридцять секунд придумав вам дві кращі назви.

— Вони не дуже підходять до книги.

— Ви нічого не тямите в цьому бізнесі,— глянув на нього Сейворі.

Глава дванадцята

 е звертай на нього уваги,— сказала Карлотта.— Люціанові подобається вдавати із себе більш важливого, ніж він є насправді. Білл працював з ним за звичкою, а може, через співчуття. Бог свідок, агенти йому більше не потрібні.— Вона помовчала.— Послухай тільки. Саме це люди і роблять, кажуть усе в теперішньому часі, так?

Пфефферкорн стиснув її руку.

— Дякую, що приїхав, Артуре.

— Звісно.

— Ти навіть гадки не маєш, як це важливо. Усі ці люди...— Вона махнула на юрбу, що розходилася.— Вони по-своєму милі, але це не наші друзі. Тобто друзі в якомусь сенсі, але, розумієш, це Лос-Анджелес.

Пфефферкорн кивнув.

— Мені відомо, що вони про мене кажуть,— продовжила вона.— Вважають, що я недостатньо сумна.

— Ой, заради Бога...

— Та вони не розуміють, що я вже кілька місяців його оплакую. Відчай не може тривати так довго. Це неприродно. Я знаю кілька вдів, які тільки і роблять, що ходять і б’ють себе в груди. В цьому є щось жахливо театральне. І дуже легко здогадатися, вони швиденько повертаються до тями, щойно отримують чек на спадок.

Пфефферкорн посміхнувся.

— Нехай думають, що хочуть,— сказала вона.— Це, тут... Це просто формальність. Це для інших. Справжній жах лише мій, він починається, тільки коли я лишаюся на самоті.

Вона тримала його під руку. Так вони і перетнули кладовище, розганяючи хмари мошок. Від пишної трави так і пашіло вогкістю, і Пфефферкорн послабив вузол краватки.