Не наважувався телефонувати частіше, ніж раз на кілька тижнів. Невідомо, чи прослуховують лінію. До того ж, він хвилювався, що коли робити це занадто часто, вона перестане відповідати на дзвінки з незнайомих мексиканських номерів. І взагалі, йому більше подобався автовідповідач. Єдиною метою було почути її голос, хоча б на кілька секунд, і запис завдавав менше болю, ніж її «Алло? Алло?», на які він не міг відповісти.

Глава сто сімнадцята

ін казав собі, що обрав село на березі моря, бо тут приємна погода, бо близькість Тихого океану надавала відчуття певної завершеності. Правда ж полягала в тому, що у нього скінчилися гроші. На ту мить він подорожував уже понад рік і втомився: втомився від запаху дизельного палива, від засинання сидячи, від того, що коли прокидався, доводилося питати, де він. Утомився чинити самосуд. Якийсь час його це розважало, але в цілому країна так просочилася корупцією, що його вчинки нічого не міняли, хіба що тішили його власне его.

Центром життя будь-якого мексиканського села була височенна церква. Його село не було винятком. Серед інших завдань Пфефферкорна було підмітання, натирання стільців, прибирання будинку пастора, покупки і допомога в приготуванні їжі. Він багато чого навчився. Якщо розбивалася лампочка, він міг викрутити її без сирої картоплі. Якщо потрібно було полагодити стілець, він міг підкрутити ніжку.

Головним його обов’язком було доглядати за дзвіницею. Він проганяв птахів і кажанів. Зчищав те, що від них лишалося. Змазував завіси. Міняв мотузки. Робота була важкою, але пізніше, коли він читав чи прогулювався, чув, як відбивають години. Те, що зайнятим людям здається єдиною довгою нотою, треноване вухо сприймає як неймовірне поєднання тонів і півтонів. Знання того, що і він зробив свій маленький внесок у цю красу, давало йому відчуття значущості, що тривало ще довго після того, як закінчували дзвонити дзвони.

За свою роботу він отримував кілька песо, їв двічі на день і міг спати в переробленому сараї. Сарайчик був невеликий, шість на дев’ять, із земляною підлогою і сіткою на вікнах, яка затримувала більшість великих комах. Він засипав під шум океану і прокидався від квоктання курчат, що бігали по двору. На паркані часто сиділи чайки і пелікани, їхні силуети дивно виділялися на тлі неба. Влітку він спав голим. Узимку падре давав йому кілька додаткових ковдр, а брат Мануель накривав дах толем. Про всяк випадок, щойно починали збиратися хмари, вони відключали подовжувач. Тому Пфефферкорн завжди тримав під рукою ліхтарик. На цвяшку висіла запасна сорочка. Підкоряючись традиціям своїх предків, він крадькома зняв розп’яття. Місця якраз вистачило для койки і — на підлозі вздовж стіни — для бібліотеки, яка постійно поповнювалася.

Першого числа щомісяця він переводив гроші книготорговцю в Сан-Дієго. Рівно через три тижні отримував пакунок на ім’я Артуро Пімієнта. Поштові витрати поглинали майже всі його гроші. Але він не заперечував. На що іще він їх витрачатиме? Чотирьох книжок у м’яких обкладинках вистачало для неквапливого читання протягом цілого місяця. Одна була класичним романом, який він завжди хотів прочитати, але ніколи не знаходив для цього часу. Другу вибирав продавець. Йому подобалася сучасна проза, що отримувала схвальні відгуки у виданнях з перевіреною репутацією. Третя і четверта завжди були різними. Йому подобалися біографії, історія, популярна наука. Цього місяця, перед Різдвом, він обрав трилер для брата Мануеля, який вивчав англійську і «Силу і славу» Ґрема Ґріна, яку хотів перечитати, а потім віддати падре.

Він лишив продукти на кухні і пішов до свого сарайчика. Повісив капелюха, скинув черевики, сів на ліжко, поклав пакунок на коліна і пригладив пальцями бороду. Він іще не готовий попрощатися з приємним відчуттям очікування. Покрутив пакунок у руках. Той був товщим, ніж звичайно, натякаючи на наявність п’ятої книги, в твердій обкладинці.