У нього уже склався ритуал. Він починав з обкладинки. Якщо там був малюнок, він аналізував його, як витвір мистецтва: структура, перспектива, динаміка. Якщо дизайн був абстрактним, він оцінював кольорову гаму. Чи вона відповідає змісту? Доведеться почекати, щоб дізнатися. Далі він читав інформацію на обкладинці, шукаючи прихований зміст. Уголос читав анонси, з теплотою глузуючи над екстравагантними порівняннями. Переходив до титульного аркуша, починаючи з інформації Бібліотеки Конгресу. Він захоплювався їхнім акуратним розподілом. Читав біографію автора, вбирав у себе імена, заклади, міста, нагороди. Голосніше за все промовляли пропуски. Якщо письменник закінчив престижний коледж, і лише через десять років видав цей, перший роман, Пфефферкорн робив висновок, що це десятиріччя було сповнене відмов. Деякі письменники заявляли про свої гучні ступені, немов намагаючись пояснити, чому на створення роману пішло стільки часу. Інші перетворювали на фетиш свою боротьбу, хвалилися часом, проведеним за кермом таксі, рознесенням піци, на кухні ресторану чи в кур’єрській службі. Усім хотілось створити враження, що письменство — їхнє покликання. Пфефферкорн їх розумів і вибачав.

Він роздивлявся фото, на якому автор намазував тост або чекав біля кабінету лікаря. Уявляв собі, який він або вона брат, сестра, коханець, учитель, друг. Уявляв, як автор телефонує своєму агентові і ділився наполовину окресленим сюжетом, який ні для кого, крім нього, не мав ніякого сенсу. Уявляв розчарування, що відчував автор, коли розумів — укотре,— що сюжет у голові — це одне, але для того, щоб тебе зрозуміли інші, потрібно сісти і писати, переписувати, працювати і працювати. І розчарування від того, що історія завжди виходить не такою, якою він її уявляв. Писання — неймовірна праця. Багато хто бачив книги як продукцію, яка поступає безпосередньо з топографії, де її друкують на гігантських автоматах. Пфефферкорн знав більше. Книжки пишуть люди. А люди недосконалі. Саме їхня недосконалість і робить книги вартими того, щоб їх прочитали. Сила процесу втілення недосконалості на папері починає працювати в зворотному напрямку, підносячи автора. Книга — це м’яка машина, що робить свого творця богом. Це неможливо, але відбувається щодня.

Писання — неймовірна праця, думав Пфефферкорн. А читання — іще неймовірніше. Хіба може хтось читати по-справжньому, читати мужньо, читати зі співчуттям і без страху? Хтось може? Забагато способів зрозуміти, забагато порожнин між словом і його значенням, бездонна прірва недоречних симпатій.

Глава сто вісімнадцята

а книжці в твердій обкладинці був червоний штамп бібліотеки із золотими літерами. Порушуючи традиції, він одразу ж перейшов до останньої сторінки.

Хотілося відчути розчарування, але в розчаруванні була обіцянка несподіванки, і він наперед сформулював чітке уявлення, чого можна очікувати. У фіналі народної поеми «Василій Набочка» цар помирав ще до того, як протиотрута почала діяти, а убитий горем князь Василь відмовлявся від трону, роздавав землі народу і починав жити як звичайний селянин, обробляючи поля і пасучи кіз, знайшовши рятунок у фізичний праці, і помирав під деревом на луках Західної Злабії. Найгірший зразок агітки: нескладний, нетерплячий і невмілий. Події надумані, образи туманні, персонажі не прописані.

Пфефферкорн реготав до сліз.

Глава сто дев’ятнадцята

а три дні до Різдва він здійснив паломництво. Автобус висадив його в пильному селі за тридцять миль на південь. Він відвідав ринок і площу. Помилувався портретами. З гордістю відзначив, що дзвони тут не в такому гарному стані, як у нього.

Перевірив, чи за ним ніхто не стежить.

Зайшов до бару і знайшов телефон-автомат.

Вставив картку.

Набрав номер.

Перший дзвінок.

Другий дзвінок.

Автовідповідач вмикається після четвертого.

Третій дзвінок.

— Алло?

Пфефферкорну забракло повітря. Немов він дихав крізь соломинку для коктейлів.

— Алло? — повторила дочка.

Голос у неї був занепокоєний. Може, важкий день? Хотілося її утішити. Все буде добре, хотів сказати він. Дозволь тобі допомогти. Але сказати цього він не міг. І не міг допомогти. Подумки просив її не вішати слухавку. Не мовчи, думав він. Скажи «Алло» іще раз. Не мовчи. Не кидай слухавку. Скажи щось іще. Скажи: «Я вас не чую». Запитай: «Чи можете ви передзвонити?» Скажи хоч щось. Розсердься. Почни кричати. Просто говори.

Заплакала дитина.

Вона повісила слухавку.

Якийсь час Пфефферкорн не ворушився. Слухавка здавалася дуже важкою. Він обережно її поклав. Телефон виплюнув картку. Він сунув її в кишеню. Пішов чекати на автобус.

Глава сто двадцята

аступного ранку, коли він повертався з ринку, його гукнув брат Мануель.

— У тебе гість. Я попросив його зачекати в ризниці.

Пфефферкорн передав пакети і пішов по коридора. Постукав і увійшов.

Вони стояли віч-на-віч.

— Вітаю, Янкеле.

— Вітаю, Віллє.

— Схоже, ти не дуже здивований мене бачити?

— Зараз мене так просто не здивуєш.

— Борода мені подобається,— сказав Вілл.— Ти з нею став якимось особливим.

Пфефферкорн посміхнувся.

— Як справи?