Читаем Чтиво полностью

Білл розреготався.

— Що іще ти пам’ятаєш? — запитав Пфефферкорн.

— Я все пам’ятаю.

— Справді?

— Звісно.

— Тоді розкажи мені,— сказав Пфефферкорн.— Розкажи все.

Вони йшли і розмовляли, відтворюючи минуле. Хвилі билися об берег і ревіли. Продзвонили церковні дзвони. Одинадцята. Вони наблизилися до місця, де океан поглинав берег, лишивши тільки тоненьку смужечку землі. Набігали хвилі і билися об кам’янистий обрив, криві смужечки піни закручувалися арканами. Вони зупинилися і обперлися на щербату од вітру скелю.

— Можна дещо спитати? — поцікавився Пфефферкорн.— Берлін. Та ніч, коли ти пішов гуляти о другій ночі.

— Хіба?

— Не викручуйся,— наполягав Пфефферкорн.

— Гаразд, я пам’ятаю.

— Що ти тоді робив?

— А ти як гадаєш? Зустрів дівчину.

— Яку дівчину?

— Познайомилися того вечора в поїзді з Парижа.

— Не пригадую ніякої дівчини.

— Ти спав.

— Ти не сказав мені, куди йдеш,— продовжив Пфефферкорн.— Просто пішов.

— Годі тобі, Арте. Що я мав сказати?

— Ти думав, я розкажу Карлотті.

— Таке спадало мені на думку.

Вони помовчали.

— Повірити не можу. Ти припускав, що я тебе зраджу? — запитав Пфефферкорн.

— Я цього не казав. Сказав лише, що промайнула у мене така думка.

— Може, я і ревнував, але ж я не покидьок.

— Я знаю, що ти відчував до неї.

— То й що?

— Вважав, що ти захочеш її захистити.

— Так, а що я відчував до тебе, ти знав? — запитав Пфефферкорн.

Білл промовчав.

— Відповідай.

Тиша.

— Ти любив мене,— нарешті сказав Білл. Пфефферкорн мовчав.

— Варто було тобі сказати.

Пфефферкорн мовчав.

— Вибач,— опустив очі Білл.

Тиша.

— Ти розповів Карлотті? — запитав Пфефферкорн. Білл кивнув.

— Вона розсердилася?

— Трохи. Слухай, Арті. У нас не такі стосунки. З Карлоттою.

Пфефферкорн не став розпитувати, які ж у них стосунки.

— Мені просто цікаво, а що, на твою думку, я робив у Берліні? — запитав Білл.

— Не знаю,— сказав Пфефферкорн.— Щось особливо секретне.

Білл розсміявся.

— Мушу тебе розчарувати.

Вони постояли ще трохи. Почався приплив.

— Я не міг утриматись,— сказав Пфефферкорн. Білл покосився на нього.

— Не міг не телефонувати,— сказав Пфефферкорн.— Я б телефонував, доки вона піднімає слухавку.

Білл промовчав.

— З нею все гаразд? — запитав Пфефферкорн.

— Наскільки мені відомо, так. Сумує за тобою, звісно. Але у неї своє життя.

— Саме цього мені б і хотілося.

Білл кивнув.

— Не знаю, як я почуваюся через це,— продовжив Пфефферкорн.— Лишити її в його руках.

— Думаєш, безпечніше було лишити в інших руках?

Пфефферкорн задумався.

— Може, й ні.

— Ну от.

Вони помовчали.

— Там дитина,— сказав Пфефферкорн.

Білл не відповів.

— Я чув плач.

Білл вагався.

— Хлопчик.

— Як назвали?

— Чарльз.

— Чарльз,— повторив Пфефферкорн.

— Вони називають його Чарлі.

— Мені подобається,— сказав Пфефферкорн.

Білл знову повагався, але дістав із нагрудної кишені фото.

Пфефферкорн подивився на онука. Особливої схожості з собою не знайшов. Та дочка була копією його колишньої дружини, не його. Чорне волосся дитини стирчало з-під білого капелюшка. Очі були блакитними, але це нічого не означає. У дочки очі теж були блакитними, а згодом потемніли до шоколадно-коричневих. Усе змінюється.

— Він гарний,— сказав Пфефферкорн.

Вілл кивнув.

— А друге ім’я він має?

— Артур.

Вони помовчали.

— Можна лишити собі? — запитав Пфефферкорн.

— Я тобі і привіз.

— Дякую.

Вілл кивнув.

Тиша.

— Ти гарний письменник,— сказав Пфефферкорн.— І завжди таким був.

— Ти не мусиш мені брехати.

— Я не брешу. Ти маєш талант.

— Дуже мило з твого боку.

— Просто прийми комплімент.

— Гаразд.

Тиша.

— Ця угода, яку вони тобі запропонували,— сказав Пфефферкорн.— Є в ній щось таке, чого я не розумію. Ти ж маєш бути мертвим.

Вілл кивнув.

— І раптом ти видаєш нову книгу?

— Скажуть, що знайшли неопублікований рукопис.

— Навіщо їм ти? Вони можуть надрукувати що завгодно і приліпити твоє ім’я.

— Гадаю, це щось на кшталт нагороди за тридцять років служби.

— Дозволити тобі жити?

— І публікуватися,— додав Вілл.— Не забувай.

— Справедливо.— Пфефферкорн трохи поміркував: — Скажімо, ти зробиш це. Як вони дізнаються?

— Дізнаються.

Пфефферкорн глянув другу в очі.

— Вони спостерігають,— пояснив Вілл.

— Зараз?

Вілл кивнув.

— Де вони?

Білл зробив широкий жест рукою. Всюди.

— Тож вони дізнаються, якщо ти цього не зробиш,— сказав Пфефферкорн.

— Здається.

— І тоді?

Білл мовчав.

— Що станеться з тобою? — запитав Пфефферкорн.

— Звернись до своєї уяви,— буркнув Білл.

Вони довго мовчали.

— Виконуй,— сказав Пфефферкорн.

Білл здивовано глянув на нього.

— Що?

— Виконуй угоду.

Білл мовчав.

Пфефферкорн знизав плечима.

— Угода ж гарна, чи не так? Інакше ти ніколи не отримаєш шансу закінчити книгу.

— Не смішно, Арте.

— На твоєму місці я б погодився.

— Ні, не погодився би.

— Якщо ти цього не зробиш, нам обом кінець.

— Ти можеш утекти.

— Сам сказав. Мене все одно знайдуть.

— Саме тому тобі і потрібно їхати.

— Можна все зробити на моїх умовах,— сказав Пфефферкорн.— Може, щось, та вийде.

— Ну ти і впертий,— зітхнув Білл.

— Що ти казав раніше?

— Коли?

— У сараї? Ти казав, що мало хто з письменників знає, коли потрібно закінчити. Ну, то я саме такий.

— Господи,— сказав Білл.— Це ж метафора про життя.

Пфефферкорн не відповів.