Він написав Карлотті. Писав, що покохав її з першої миті. Писав, що боявся її. І саме через цей страх стояв осторонь, коли вона впала в руки іншого чоловіка. Він описував, яку звичку мав: у кінці довгого робочого дня, коли він переставав писати і починав читати написане вголос, він уявляв, що вона сидить перед ним. Він читав їй, подумки, бачив її обличчя, чув її сміх чи охання. Саме так він розумів, чи добре написав: якщо уявній Карлотті подобалося. Він робив це щодня, поки писав, навіть коли був уже одружений. Робив це, доки писав роман. Спочатку, зізнався він, любовний роман у романі був списаний з його кохання до неї, але він хвилювався, що вона дізнається і більше він її не побачить, а так хотілося, щоб вона лишалася в його житті, байдуже, в якій ролі. Тож він змінив книгу. І то була помилка, писав він, бо все, що він знав про романтичне кохання, походило від неї, тож пишучи без неї, він створював фальшивий роман. Він писав, що це рішення вплинуло на все, що було в подальшому. Він і слова правди не написав до цієї миті. А правда полягала в тому, що він радий, що вона вийшла заміж за Вілла, бо Вілл забезпечив їй таке життя, якого він сам ніколи не зміг би їй дати. І він був радий, що вона знову з’явилася в його житті тієї миті, коли вони могли віддатися одне одному без егоїзму. Писав, як йому подобалося з нею кохатися. З нею це набувало нового значення, бо вони прожили досить довго, аби знати, що це означає і чого не означає. Він писав, що йому байдуже, що вона шпигунка. Вона все одно дуже сексуальна. І не шкодував, що приїхав її визволяти. Шкодував, що нічого в нього не вийшло.

Він написав своїй дочці. Написав про те, як вона побачила цей світ. Що він дуже сильно змінився після цього. Він дуже добре відчував, яким зрілим стало його серце. Як і будь-який стиглий фрукт, воно набрякло і будь-якої миті готове було лопнути. За мить світ перетворився з низки хаотичних учинків на нескінченну серію рішень, від яких залежало життя. Усе мало значення. Варто було їй трохи нахмуритися, і він уже хвилювався. Медсестри давали їй кисень, і він хвилювався. Він садовив її на сидіння машини і хвилювався. Хвилювання кипіло у нього під шкірою та очищало його сутність. Радість була справжньою радістю, страх був справжнім страхом, і гнів був справжнім гнівом, і щастя було справжнім-справжнім. Він пригадав канапу кольору кави, з якої повискакували пружини, а вони ніяк не могли її викинути, і він розказував їй, що колись це була не руїна, а нова річ, і він любив на ній сидіти, тримаючи доньку на руках, сонце сходило, її тепла маленька голівка торкалася його голих грудей, губи прицмокували уві сні. Тоді ці години здавалися нескінченними, а тепер він із ніжністю їх згадував, бо то були останні миті, коли вона належала тільки йому. Він написав про перший раз, коли вколов її шпилькою, застібуючи підгузок. Крові майже не було, і вона навіть не скрикнула, але він краяв себе за те, що міг зробити, коли не буде обережним. Він просив вибачення. Писав, що дарма наполягав на пелюшках. Писав, як вивчав її, коли вона була дитиною, вбирав кожен її жест, кожну рису. Як би йому хотілося написати про це більше. Він пригадав її перший день у школі. Від збудження її знудило. Але він усе одно змусив її піти. Тоді він вагався, чи не робить помилки, але тепер йому здавалося, що він учинив правильно. Писав, що радий, що вона його правильно зрозуміла. Писав, як він радів її тріумфам, як страждав через її розчарування. Пригадував тренування з футболу і уроки танців. Пригадав танці для батьків та дочок. Вибачився, що ніколи не танцював на тих заходах, і все закінчувалося тим, що вони стояли попід стіною спортивної зали. Пригадав перший раз, коли хлопець розбив її серце. Написав, що тоді вперше в житті йому захотілося когось побити. Вибачався, що іноді сердився на неї без причини, просто тому, що вона змушувала його згадувати свої власні недоліки. Пригадав вираз її обличчя за ті кілька місяців, коли він нескладно намагався писати детективний роман. Він бачив, яка вона щаслива, і знав, що щаслива вона тому, що думає, що він щасливий. Така щедрість робить її особливою. Може, вона така ж розумна і красива, як і всі інші в цьому світі,— така розумна і така красива,— але найбільше за все він пишається її порядністю. І немає в тому його заслуги. Вона завжди була такою, навіть коли була зовсім дитиною. Деякі люди народжуються чистими, і вона, незважаючи на все, була саме такою. Він писав, що радий, що вона знайшла того, хто піклуватиметься про неї. Вона заслуговує на найкраще. Завжди заслуговувала. Її весілля — найкраща інвестиція в його житті. Він вибачився, що не часто говорив про це. Ніколи не міг дібрати потрібні слова. Та й зараз сумнівається, що може. Але краще хоч спробувати, ніж мовчати. За всі ці роки, писав він, він не зробив нічого цінного. Саме вона є найкращою роботою його життя. Він уважає себе щасливою людиною. Написав, що любить її, і підписався: «Твій батько».

Глава дев’яносто восьма