— Це... погано,— сказав Пфефферкорн.

— Наскільки погано?

— ...дуже.

— Уживайте прислівники!

— ...огидно?

— Так.

— І, і... і по-дитячому.

— Так...

— Багато повторів,— продовжив Пфефферкорн.— Мало сенсу.

— Так, так...

— Банально, слабко, нескладно, перенасичено. Погана концепція, іще гірше втілення, просто погано, погано, погано. Єдина чеснота цієї пісні,— завершив Пфефферкорн,— вона коротка.

Жульк задоволено схлипнув.

— Людина, що написала цю кінцівку,— сказав Пфефферкорн,— заслуговує на покарання.

— Яке?

— Її потрібно... ну...

— Кажіть відверто!

— Її потрібно... висікти?

— О так!

— І зганьбити.

— Гак.

— Потрібно змусити її носити дзвіночок на шиї, щоб усі чули, коли вона наближається, і розбігалися.

— Дійсно, так і потрібно зробити,— кивнув Жульк.— Дійсно, душа її мертва, і кінцівка це доводить.

— Це ви сказали,— погодився Пфефферкорн.

— Так, маестро. Але скажіть мені, якщо кінцівка здається поганою зараз, наскільки гіршою вона здаватиметься, коли свою роботу покаже маестро? І наскільки славетнішим буде кінцівка маестро? Кажіть, маестро: наскільки славетною буде ваша кінцівка?

Запала тиша.

— До біса славетною,— сказав Пфефферкорн.

Жульк встав, очі у нього були замріяними.

— Інтрига мене як фізичну особу вбиває.

Пфефферкорн не поділяв його оптимізму. Дев’яносто дев’ять рядків за двадцять два дні — це чотири з половиною рядки за день. На одинадцятий день, на півдорозі, він застряг на дев’ятому рядку. Він точно знав, що з ним відбувається. Уже проходив через це раніше, тільки цього разу спасіння не буде. Він залежав від милості лиходія, жорстокішого за тих, з ким доводилося зустрітися Діку Стаппу чи Гаррі Шагріну: знищувальні сумніви в собі. І він почав розуміти слово «дедлайн» по-новому.

Глава дев’яносто сьома

ночі, не в змозі заснути, Пфефферкорн писав листи, які не можна надіслати.

Він написав Віллу. Описав свої перші спогади про їхню дружбу. Пригадав учительку у восьмому класі, міс Флетт, у яку всі були закохані. Пригадав, як сів за руль Біллового «Камаро», і його зупинили за перевищення швидкості. Він рахував кроки поліцейського, дивлячись у бокове дзеркало, а Білл копався в бардачку, намагаючись приховати відкриту бляшанку з пивом. Коли коп виписав штраф і пішов, вони почули капання. В бардачку було повно пива. Важко повірити, скільки всього вони пережили разом. Чи Білл пригадує? Часи тоді були простішими, чи не так? Еге ж? Він питав, чи Білл прочитав хоч одну книжку, яку він йому радив. Зізнався, що і сам не всі з них закінчив. Згадував, як вони вдерлися на човникову станцію коледжу і вкрали візок з приладдям. А наступного дня стояли на березі серед натовпу і дивилися, як команда намагається зняти свої весла з дерев. Змалював нічну роботу в літературному журналі, коли вони вдвох схилялися над редакційним столом і працювали над текстом, ілюстрацією чи оголошенням. Він з любов’ю писав про їхню квартиру. І досі відчував смак дешевої жирної їжі, яку вони тоді готували. Він писав, що Вілл — справжній джентльмен. Зізнавався, що заздрив Віллу, але заздрощі походили від захоплення. Написав, що якось у запалі сварки його колишня дружина кинула, що він і вполовину не такий гарний, як Вілл. Він так розсердився, що цілий місяць не відповідав на дзвінки друга. Вибачався, що карав Вілла за чиїсь інші гріхи. Писав, що досі думає про першу історію Вілла. Вона була краща, ніж йому хотілося тоді признати. Він писав, що коли облишити співпрацю із секретними службами, Вілл насправді став гарним письменником. Писав, що цінує їхню дружбу, байдуже, що там відбувається поза кулісами, і жалкував, що не завітав до Каліфорнії, доки Вілл був живим. Він сподівався, що нічого поганого немає в тому, що він спить із Карлоттою. Писав, що впевнений, Вілл його благословив би, бо такою вже людиною був Вілл. Писав, що сам хотів би бути більш щедрим. Описував, над чим зараз працює.