Він повісив пластикового кошика на зігнутий лікоть і пішов рядами, неуважно збираючи те, що входить до набору неодруженого чоловіка: молоко, пластівці, вермішель швидкого приготування. По дорозі до каси він пройшов повз відділ квітів, і на нього зійшло натхнення. Усе, що потрібно,— це знак, тепла простягнута рука, чи не так? Якщо Карлотта хоче з ним поговорити, то може так само легко зняти слухавку, як і він. Він сподівався, що вона не захоче. Сумнівався, що зберігатиме спокій. Урешті-решт, це лише питання часу, коли вона дізнається, що він узяв рукопис. А коли дізнається, він уже має вигадати пояснення. Та він і сам нічого не розумів. Навіщо йому красти незакінчений роман? У нього і своїх вистачало. Але ж він не знав, що роботу не закінчено. Взяв, уважаючи, що там усе чудово закінчується. Просто переконав себе, що хоче дочитати до кінця. А коли так, навіщо ж брати весь рукопис? Чому не взяти лише останні сімдесят сторінок? Що він собі думав? Він уважав, що винні втома, стрес, смуток, затуманений після кохання розум. Виправляв сам себе, що не вкрав, а позичив і вирішив, що поверне сторінки, щойно отримає таку нагоду. Але якщо він хотів цього від самого початку, чому не лишив записки? Чому приховав те, що зробив? Навіщо поклав титульну сторінку поверх стосу чистого паперу, щоб ніхто, увійшовши до кімнати, не помітив, що рукопис зник? Невинна людина так не поводиться.

Він повернувся додому. Виложив покупки. Намагався не дивитися на торбу, з якою пролетів і над якою світилася аура вкраденого рукопису. Щоб заспокоїти совість, він запхав торбу в шафу.

На веб-сайті запропонували додати до букету картку, але жодна його не задовольнила. Елегантні слова — співчуття, подяка, зізнання в коханні, вибачення — не годилися для таких обставин. Урешті-решт він зупинився на фразі: «Просто так».

Глава двадцять перша

 они чудові, Артуре. Дякую. Я поставила їх на столик біля ліжка.

— Мені дуже приємно,— відповів він.

— Я така рада, що ти залишився.

— Я теж.

— Але... ти ж ні про що не шкодуєш, правда? Не варто,— додала вона, немов він стверджувально відповів на питання.— Якщо ми і маємо чогось навчитися з усього цього, так це того, що життя дорогоцінне. Ми обидва можемо завтра вийти з дому і потрапити під колеса автобуса.

— То вже буде якесь прокляття.

— Так. Я хотіла сказати, що ми вже досить старі, щоб чекати. Будь щасливим зараз — ось що завжди казав Білл. Саме цього я і хочу.

— Тож так і буде.

— Тебе це теж стосується, Артуре.

— Я щасливий.

— Тож стань щасливішим.

— В усьому має бути помірність.

— Дивак. Коли я зможу знову тебе побачити?

— Приїжджай, коли схочеш,— сказав він і одразу ж пошкодував про своє запрошення. Його квартира не годилася для жінки будь-якого класу, не кажучи вже про Карлотту.— За кілька кварталів від мене є чудовий готель,— додав він.

— Скажеш таке, Артуре. Готель? До того ж я ненавиджу літаки, в них так сушить шкіру. Ні, я наполягаю: ти мусиш приїхати якомога скоріше, і не сперечайся.

— Ну...

— Знаю, дорога довга.

— У мене робота,— сказав він.

— Та байдуже.

Схоже, на відміну від більшості, робота не була для неї виправданням, і він розгубився.

— Усе не так просто,— тільки і сказав він.

— Чом би й ні?

— Знаєш, скільки коштує квиток в обидва кінці?

Від сміху вона закашлялась.

— Це і є твоє виправдання? Дурний, я заплачу за твій квиток.

Як же схоже на відлуння їхніх з Біллом суперечок. Пфефферкорн ледь стримував сором і злість.

— Я категорично проти,— заявив він.

— Артуре,— попросила вона,— будь ласка. Навіщо бути таким гордим?

Вони помовчали.

— Я щось не те сказала, еге ж?

— Ні.

— Я тебе образила.

— Усе гаразд.

— Вибач.

— Усе гаразд, Карлотто.

— Ти ж зрозумів, що я хотіла сказати?

— Зрозумів.

— Усе, що я хочу,— аби ми були щасливі. Обоє. Знову мовчання.

— Телефонуй, коли зможеш.

— Добре.

— І, будь ласка, спробуй не сердитися.

— Я не серджусь.

— Гаразд,— зітхнула вона.— На добраніч, Артуре.

— На добраніч.

— Іще раз дякую за квіти.

— Нема за що.

— Вони дійсно милі.

— Я радий,— сказав він. Але подумав, що варто було вибрати дорожчий букет.

Глава двадцять друга

ля класифікації студентів на курсі творчого письма Пфефферкорн мав систему, відшліфовану багатьма роками досвіду. Перший тип: знервована тендітна дівчинка, чиї твори по суті є публічними щоденниками. Теми, до яких вона часто звертається: статеве пробудження, неправильне харчування, емоційно принизливі стосунки і суїцид. Наступний тип — ідеолог, для якого писання грало роль трибуни. Такий студент нещодавно провів семестр у якійсь країні третього світу, риючи колодязі або спостерігаючи за нечесними виборами, і повернувся, рішуче налаштований дати голос тим, хто його не має. Третій тип — ентузіаст певного жанру. Тут було кілька підтипів: хоббіт-фантаст, чорнушник тощо. І нарешті, літературний аспірант, сухий, саркастичний, начитаний, схильний до цитування, з глянцем спокійної зосередженості, що інколи (і дуже видовищно) порушувалася вибухами поганої поведінки. До цього типу колись належав і сам Пфефферкорн.