Якщо він очікував чогось, що відрізнялося б від попередніх Біллових робіт, він був би розчарований: ані за змістом, ані за стилем рукопис майже не відрізнявся від того, що він читав у літаку, і Пфефферкорну навіть здалося, що Карлотта помилилася, і сторінки в його руках були не початком нової книги, а чернеткою тієї, що продавалася в усіх аеропортах світу. Через три глави він поглянув на шафу, яка містила все, що вони з Біллом створили за своє життя. Нерівність його дуже вразила. Але ще більше вражав той факт, що Білл був про нього високої думки. Легко було припустити, що десять років постійного комерційного прогресу запаморочать голову кому завгодно. Звісно, Білл мав повне право вважати себе, а не Пфефферкорна кращим письменником. І хто б наважився заперечити? Пфефферкорн вирішив, що був занадто суворим. Послідовність, результативність, широка аудиторія — це теж чесноти письменника, як і здатність постійно змінювати тему. Ще до кінця вступного речення, роман Вільяма де Валле дозволяв читачеві відчути себе як удома. Коли Пфефферкорн був іще студентом, він виступав проти масових розваг, засуджуючи їх як зброю влади, метою якої є втримання статуса кво. Він став на бік письменників, які обирали примхливий стиль та нешаблонні теми і вірили, що мають силу привернути увагу читаючої публіки до фундаментальних проблем сучасного життя. Він теж намагався писати саме так. Але це все було для молодих людей. Пфефферкорн уже давно не вірив, що його історії (та й будь-чиї історії) можуть якось вплинути на світ. Література не зменшила несправедливості, не збільшила чесності, не вилікувала жодне із захворювань, що переслідували людство з давніх-давен. Досить було і того, щоб одна людина, нехай і з буржуазного прошарку, на короткий час відчула щастя. У випадку Білла кумулятивний ефект людей, що стали трохи щасливішими, був значним досягненням. Тут, за порожнім столом, у холодному кабінеті, посеред ночі, серце Пфефферкорна пом’якшилося і до його загиблого друга, і до всіх поганих, але успішних письменників по всьому світі.

Глава вісімнадцята

астав світанок, а йому лишилося іще сімдесят сторінок. Довелося віддати Біллові належне: чоловік добре вмів прясти вовну оповідання. Остання пригода Діка Стаппа починалася з убивства дружини політика, але врешті-решт заводила так далеко, що Стаппові доводилося ганятися за валізкою з ядерною кнопкою. Пфефферкорн відклав рукопис і підвівся, потягнувшись, щоб розім’яти спину. Опустився навколішки біля шафи, дістав свій власний роман і уважно оглянув блакитну обкладинку, темнішу за вигорілий корінець. На ній жовтими літерами було надруковане його ім’я. Нижче білим олівцем було намальоване дерево. Це дерево він придумав. За того часу це було для нього дуже важливо, але тепер він бачив, як це нудно і претензійно. Вік живи — вік учись, подумав він. Перегорнув останню сторінку обкладинки. Там була світлина автора, яку зробила його дружина своїм стареньким фотоапаратом. На ній він був молодим і струнким, напружено дивився в об’єктив, тримаючись за підборіддя великим і вказівним пальцями. Ця поза мала надавати поважності. Тепер же здавалося, що голова у нього відривається, і потрібно утримувати її на шиї.

Він відкрив титульну сторінку і напис.

Якось я тебе наздожену.

З любов’ю.

Чи він справді це написав? Біллові, мабуть, було дуже ніяково від такої нікчемності, хоча Пфефферкорн і не пригадував, щоб він сказав щось, крім подяки. От дурниці! Ніколи йому не наздогнати Білла, принаймні що стосується кількості. Це вже навіть і тоді було зрозуміло.

Пфефферкорн похитав головою і навмання відкрив сторінку. Те, що він побачив, його дуже вразило. У тексті було безліч нотаток, майже в кожному реченні зустрічалися позначки, підкреслення, виділення, дужки, іноді все це разом. Поля заповнювали коментарі, зроблені дрібним почерком. Стиль було проаналізовано, алюзії розтлумачено, сцени розібрано на складові. Пфефферкорн перегорнув решту сторінок і був приголомшений, побачивши там те ж саме. Останній абзац закінчувався на середині сторінки, і під ним Білл написав:

Пфефферкорн повернувся до сторінок зі змістом — вони були чисті, і він одразу відчув полегшення,— тоді перейшов до подяк. Прочитав, що він згадує свого агента, редактора, дружину, різних друзів, що надали технічних порад. Біллові він не подякував.

Збентежений, він знову відкрив титульну сторінку, щоб вирвати напис. Але не наважився цього зробити. Повернув книжку на полицю.