Парадигма так довго протрималася, що він ховався за нею і після того, як вона виявилася хибною. Байдуже, скільки відмов він отримував, чи скільки бестселерів було у списку Білла. Письменник був лише один — він. Так і мало бути, бо інакше в їхній дружбі він не мав права на існування. Він блокував ті частини мозку, що нашіптували «Ні, він письменник, а ти невдаха», і в результаті навіть не уявляв, скільки обурення в ньому накопичилося, доки одного разу, років шість тому, не зателефонував Білл і не повідомив, що буде в місті й запрошує повечеряти разом. Пфефферкорн погмикав, покрекав і заявив, що в нього ціла гора зошитів на перевірку.

— Маєш же ти колись їсти! — не здавався Білл.— Ну ж бо, Янкеле. Замовимо собі стейки. Я пригощаю.

Тоді Пфефферкорну важко було пояснити свою реакцію. Не вистачало грошей сплатити кредит? Щойно поговорив по телефону зі своїм агентом? Що б там не було, але його переповнювала злість.

— Я не хочу вечеряти,— відрізав він.

— Що? — здивувався Білл.— Чому?

— Я не хочу вечеряти,— повторив він. І, мабуть, найгірше було те, що він не кричав.— Не хочу нічого. Нічого, з мене досить.

— Янкеле...

— Ні,— сказав Пфефферкорн.— Ні. Ні. Досить.— Він підскочив і почав міряти кухню кроками, так ухопившись за телефон, що затріщав пластик.— Господи, який же ти самовпевнений. Знаєш що? Ти хоч раз поцікавився, чи подобається мені це ім’я? Ні, бо ти так вирішив. Ну, от тобі новини: мені воно не подобається. Терпіти його не можу. Мене від нього нудить. І від тебе мене теж нудить. Просто... дай мені спокій. Дай мені спокій.

Запанувала тиша. В телефоні хлюпалася образа.

— Гаразд,— сказав Вілл.— Якщо ти цього хочеш...

— Хочу.

Знову тиша, цього разу довша і загрозливіша.

— Добре,— зітхнув Вілл.— Але послухай, Арте. Запитай себе от про що: чи точно ти не хочеш чогось із того, що я маю? Зовсім нічого?

— Чорт тебе забирай,— вигукнув Пфефферкорн і кинув слухавку.

Минуло дев’ять місяців, і Вілл зателефонував, щоб вибачитися. Пфефферкорн також неохоче вибачився. Але відлуння було серйозним і тривалим. Відтоді до Каліфорнії Пфефферкорн не їздив. Вілл, зі свого боку, продовжував надсилати приятелеві свої перші примірники, продовжував їх зворушливо підписувати, але всяке інше спілкування між ними атрофувалося. Пфефферкорн зробив висновок, що це сумно, але на краще. Нечасто дружба триває все життя. Люди змінюються. Зв’язки слабшають. Таке життя. Так він собі це і пояснив.

Проте тепер уся ця історія здавалася йому огидною перемогою гордощів над любов’ю. Він затремтів. Міцніше закутався в халат. Той належав Біллові і був завеликим для нього. Карлотта позичила. Він щільно загорнувся і загойдався в місячному світлі, зайшовшись у беззвучному плачі.

Трохи пізніше він встав, щоб повернутися в ліжко. Але знову передумав. І пішов шукати стежку до кабінету.

Глава сімнадцята

фефферкорн стояв у темряві, прислухаючись до вітру в порожній частині сараю, відчуваючи під ногами холодні кахлі підлоги. Він увімкнув світло і сів за стіл, почав відкривати шухляди. Перша була порожньою. В другій лежала коробка з олівцями тієї ж фірми, що і в горнятку. В останній він побачив три стоси паперу, що і досі були запаковані.

Знову налетів вітер.

Пфефферкорн потягнувся до акуратно складеного рукопису. Відкинувся на спинку стільця. Та гучно, іржаво кахикнула. Він почав читати.