Читаем 11/22/63 полностью

— Угу, — ось воно, ми тільки-но зблизилися, а я вже їй брешу. Мені це не подобалося, але яким чином обійтися без цього, я не знав. А на майбутнє… Я відмовився думати про це зараз. Мусив берегти власне сяйво.

— У вівторок?

— Гаразд. І ще одно, Джордже?

— Що?

— Нам треба знайти якийсь спосіб, щоб продовжити цим займатися.

Я усміхнувся.

— Кохання способи знайде.

— Мені здається, наразі це скоріше пристрасть.

— Мабуть, і те й інше.

— Ви такий ніжний, Джордже Емберсон.

Боже, навіть ім’я в мене брехня.

— Я розповім тобі про мене і Джонні. Коли зможу. І якщо ти захочеш вислухати.

— Захочу, — я гадав, що мушу це зробити. Якщо так трапиться, я дещо зрозумію. Про неї. Про нього. Про ту швабру. — Коли ти сама будеш до цього готова.

— Як любить казати наша високоповажна директорка: «Учні, справа буде важкою, але того вартою».

Я розсміявся.

Вона загасила сигарету.

— Одне мене непокоїть. Чи схвалила б нас міз Мімі?

— Я майже певен, що так.

— Мені теж так здається. Кермуй додому обережно, дорогий мій. І забери з собою он те, — вона показала на коричневий паперовий пакетик з аптеки в Кіліні. Той лежав на комоді. — Якщо до мене завітає хтось з тих цікавих, що люблять, після того як зробили пі-пі, зазирнути до чужої шафки з медикаментами, я змушена буду щось якось пояснювати.

— Добре, що нагадала.

— Але тримай їх напоготові, милий.

І вона підморгнула.

5

Дорогою додому я зловив себе на думках про ті гумки. Називаються «Троян»… і ребристі, для її задоволення, як написано на упаковці. Леді більше не має діафрагми (хоч я гадав, що вона може придбати собі нову, коли наступного разу поїде в Даллас), а протизаплідні пігулки ще рік, а то й два не з’являться в широкому доступі. Та й тоді лікарі ще виписуватимуть їх неохоче, якщо я правильно пам’ятаю курс модерної соціології. Отже, поки що залишаються ці «Трояни». Я надягатиму їх не заради задоволення, а лише щоб вона не народила дитину. Це так дивовижно, якщо згадати про те, що до мого власного народження ще довгих п’ятнадцять років.

6

Наступного вечора я знову зробив візит до закладу Тихого Міча. Табличка на дверях попереджала ЗАКРИТО, і все виглядало так, ніби всередині порожньо, проте лишень я постукав, як мій електронний приятель тут же мене впустив.

— Ви якраз вчасно, містере Доу, якраз вчасно, — приказував він. — Побачимо, що ви скажете. Щодо мене, то мені здається, тут я перевершив самого себе.

Він зник у задньому приміщенні, а я зупинився біля скляної вітрини з транзисторними радіоприймачами і чекав. Повернувся він, тримаючи в руках по лампі. Абажури їх були замацані, немов їх поправляли безліч брудних пальців. В однієї була оббита підставка, тож на столі вона стояла криво: Похила Пізанська Лампа. Перфектні об’єкти, так я йому і сказав. Він вишкірився і поклав поряд з лампами два магнітофони в коробочках. А також торбу на зашморгу з кількома різної довжини відрізками дроту такого тонкого, що майже невидимого.

— Бажаєте додаткових пояснень?

— Гадаю, мені вже вистачить, — відповів я і поклав на вітрину п’ять двадцяток. Мене трішки зворушило, коли він спробував відсунути одну з них.

— Ми домовлялися про ціну сто вісімдесят.

— Двадцять зверху, аби ви забули про те, що я бодай колись тут бував.

На якусь мить він замислився, а потім, придавивши великим пальцем безпритульну двадцятку, навернув банкноту до гурту її зелених подружок.

— Вже забув. Чому б мені не вважати це бонусом?

Поки він вкладав речі до коричневого паперового пакету, я, зваблений простою цікавістю, поставив йому запитання.

— Кеннеді? Я за нього не голосував, проте, якщо він не отримуватиме прямі накази від Папи Римського[445], гадаю, з ним у нас буде все окей. Країні потрібен хтось молодий. Нова ера тепер, розумієте?

— Якби він приїхав у Даллас, як гадаєте, з ним усе було б гаразд?

— Мабуть. Хоча напевне сказати не можу. Взагалі-то, бувши на його місці, я тримався б подалі від лінії Мейсона-Діксона[446].

Я з усмішкою наспівав:

— Де «ясність б’є від зірниць»?

Тихий Міч (Святий Міч) вищирився:

— От тільки не починайте.

7

В учительській першого поверху стояла шафка з секціями для пошти й шкільних розпоряджень. Вранці в четвер, коли в мене було вільне від уроку вікно, у своїй секції я знайшов маленький запечатаний конверт.

Якщо ти ще не передумав пообідати зі мною сьогодні ввечері, то краще це зробити десь близько п’ятої, бо мені треба рано вставати весь цей і наступний тиждень, готувати Осінній книжковий ярмарок. Може, ми заїдемо потім до мене на десерт.

У мене є кекс, якщо ти не проти скуштувати.

— Чому ви смієтеся, Емберсоне? — спитав Денні Лейверті. Він якраз вичитував учнівські твори, вдивляючись в них геть відсутніми очима, що натякало на його похмільний стан. — Скажіть мені, може, і я посміхнуся.