Читаем 11/22/63 полностью

— Еллі каже, що вона майже певна, що ви нічого не знаєте про «Кендлвудські Бунгало», які містяться зразу поза Кіліном. Вона не вважає, що сама має право вам про це розказувати, тож попрохала зробити це мене.

— «Кендлвудські Бунгало»?

— Я часто возив туди Мімі суботніми вечорами. — Він вертів свою кавову чашку в долонях, що тепер здавались якимись занадто великими для його тіла. — Тією місциною керують двоє колишніх шкільних учителів, з Арканзасу чи з Алабами. З якогось із тих штатів на А, в усякому разі. Пенсіонери, чоловіки, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— Здається, я здогадуюсь, так.

— Вони приємні хлопці, делікатно небалакучі щодо відносин між ними самими, а також щодо взаємостосунків деяких їхніх гостей. — Він підняв очі від чашки. Трохи почервонілий, але все одно з усмішкою. — Це не той заклад, де простирадла не встигають вичахати, якщо ви про це подумали. Якнайдалі від чогось подібного. Гарні кімнати, помірковані ціни, а далі по дорозі невеличкий ресторан з сільськими наїдками і рахунками. Дівчині іноді потрібне місце на кшталт такого. Та й чоловікові, мабуть, теж. Де б їх ніщо не змушувало надто поспішати. І щоб не почуватися надто дешевими.

— Дякую вам, — промовив я.

— Нема за що. Ми з Мімі провели чимало приємних вечорів у Кендлвуді. Інколи просто дивилися телевізор, у піжамах, а потім лягали спати, але й це може бути не гіршим за все інше, коли сягнеш відповідного віку. — Він сумно всміхнувся. — Чи майже не гіршим. Ми засинали під співи цвіркунів. А іноді міг завити койот, дуже далеко, там, у шавлієвих чагарниках. Ну, на місяць, розумієте. Вони насправді так роблять. Виють на місяць.

З неспішністю старої людини він дістав із задньої кишені хустинку і промокнув собі щоки.

Я простягнув йому руку, і Дік міцно її потиснув.

— Ви подобались їй, хоча вона ніяк не могла вирахувати, що ви за один. Казала, що ви їй нагадуєте якогось привида, як їх ото показували в старих фільмах тридцятих років. «Він яскравий і сяючий, але не весь цілком тут», — так вона казала.

— Я не привид, — заперечив я. — Обіцяю вам.

Він усміхнувся.

— Ні? Я нарешті спромігся перевірити ваші рекомендації. То було після того, як ви вже попрацювали якийсь час у нас на підміні і так пречудово поставили ту п’єсу. З тими, що з шкільного округу Сарасоти, все цілком гаразд, а от далі… — Він помотав головою, поки що не втрачаючи посмішки. — А той ваш папірець з якоїсь фабрики дипломів в Оклахомі…

Я прокашлявся, проте без толку. Ані слова вимовити не міг.

— І що це для мене значить, спитаєте ви? Небагато. Були часи в цій частині світу, коли чоловік міг в’їхати в місто з кількома книжками в сідельних торбах, окулярами на носі й краваткою на шиї і стати директором школи та залишатися ним впродовж двадцяти років. До того ж було це не так вже й давно. Ви чудовий збіса учитель. Діти це розуміють, я це розумію, і Мімі також це розуміла. А для мене це дуже багато значить.

— А Еллен знає, що я сфальшував інші документи?

Бо Еллен Докерті була наразі виконувачем обов’язків директора, а коли у січні збереться шкільна рада, її затвердять на цій посаді назовсім. Інших кандидатур не було.

— Аж ніяк, і не взнає. Не від мене принаймні. Мені здається, їй цього не варто знати. — Він підвівся. — Але є одна особа, котра мусить знати правду про те, де ви були і що робили, і особа та знана нам леді бібліотекарка. Якщо у вас з нею це серйозно, тобто. А чи серйозно?

— Так, — відповів я, і Дік кивнув так, ніби це вирішувало все.

Хотілося мені, щоб так це й було.

10

Завдяки Діку Сімонсу Сейді нарешті пізнала, що воно таке — займатися коханням після заходу сонця. Коли я спитав у неї, як їй це, вона відповіла, що чудесно.

— Але ще більше я наперед смакую, як прокинуся вранці поряд з тобою. Ти чуєш вітер?

Авжеж. Той ухкав пугачем попід карнизами.

— Тобі від цих звуків робиться затишніше?

— Так.

— Я зараз дещо скажу, я маю надію, ти через це не відчуєш незручності.

— Скажи.

— Мені здається, я в тебе закохалася. Можливо, це просто секс. Я чула, що люди часто так помиляються, але не думаю.

— Сейді?

— Так? — вона намагалася усміхнутись, але виглядала зляканою.

— Я тебе теж кохаю. І тут нема ні «може», ні помилки.

— Слава Богу, — промовила вона і притулилася ще тісніше.

11

Під час нашого другого візиту до «Кендлвудських Бунгало» вона готова була говорити про Джонні Клейтона. «Тільки вимкни світло, гаразд?»