Читаем Знахар полностью

– Часом? За кого ти мене маєш? Мій приятель одразу ж скинув його мені на ноутбук. Я його ще не слухав, але вишлю тобі на електронну пошту. Слухай, Бартуше, поїдь до тієї жінки, краще сьогодні або завтра, і притисни її, бо Журек не відпустить. Це пахне великою справою, такою, що потрапить на перші шпальти газет і на телеканали. І якщо все вийде, то ти робитимеш мені морозиво[12] щодня протягом року, якщо тільки не підкинеш щось такого ж доброго.

– З заглотом, Камінець, гарантовано, як в банку.

– Гаразд, повертаюся в зал. Доброї забави. Бувай.

– Побачимося. І ще раз дякую.

Він поклав слухавку і глибоко вдихнув. Іноді так траплялося, іноді удача просто посміхалася чоловікові. Щоправда, колись йому доведеться відробляти панщину для Камінця, але це вже турбота на потім. Він швидко набрав отриману адресу в Гуглі і тихо вилаявся. Понад п'ять годин їзди. Робилося вже пізно, тож, можливо, поїде трохи швидше. Буде у неї вдома десь близько десятої. Непогано. Мить, але це була буквально крихітна мить, він прислухався до своєї совісті, яка застерігала його не сідати за кермо після двох сотках горілки.

– Хто не ризикує, той не п'є шампанського, – відповів він совісті вголос, потім схопив ключі, спакував найнеобхідніші речі, необхідне для інтерв'ю обладнання, і побіг на автостоянку.

Він любив нові польські зими, під час яких снігу випадало рідше, ніж шість номерів в тото-лото, і йому не треба буде продиратися крізь кучугури. Сів у машину, ввів маршрут у навігатор, увімкнув радіо і вирушив назустріч славі та до галереї репортерської слави.



Якби не навігація, він би ніколи сюди не потрапив. Від Жешова і далі він їхав такою безлюдною місцевістю, що було страшно. Калетники виявилися темним і страшенно ротягнутим містечком, квінтесенцією останнього села в кінці дороги. Брат у таких ситуаціях казав, що тут, мабуть, ходять до стовпа за електрикою з відром. Наклеп, бо він уже давно не бачив стовпа. Проїхав повз сади, ліс, лісосмугу і, мабуть, заблукав.

В якийсь момент з навігатора почувся приємний чоловічий голос: Ви в пункті призначення, дякую. Тебе провадив Кшиштоф Головчик. Він озирнувся, і справді, праворуч, метрів за тридцять від дороги, стояв будинок. Там також стояв стовп.

– Дякую, Голек! – відповів він з посмішкою. Була двадцять одна тридцять, і він встиг більш ніж вчасно. Факт, ноги з педалі газу не здіймав, але зробив це. Він був у стані ейфорії, у нього було сильне відчуття безсмертя і того, що він входить у передпокій чогось великого. Але ж ця довбана штука стане статтею!

Вийшов з машини, підійшов до хвіртки, потім штовхнув її, не знайшовши ні дзвінка, ні домофона. Вона навіть не скрипнула, хоча мала б, бо атмосфера була як у фільмі жахів. Самотній будинок біля лісу, тиша, як маком засіяли, скрізь темно, скрізь глухо. Він посвітив телефоном і рушив до будинку. У місячному світлі він бачив лише досить велику будівлю, ймовірно, одноповерхову або з мансардою. Він очікував нападу з боку якоїсь дворового рябка, навіть мовчки сподівався на це, бо не хотів лякати жінку. Гавкіт дворняги був би тим самим, що у Варшаві натискання кнопки домофона. Але рябка не було. Натомість стояла гнітюча тиша.

Він підійшов до дверей. У світлі ліхтарика від мобільного телефону побачив, що вони були занедбані, але міцні і оснащені замком "Герда". Дзвінка не побачив; шукав хоча б молоток. Чарівниця повинна мати калатало, бажано у формі котячої голови або якогось демона, бо як тільки ти хочеш ним скористатися, ві тебе "цап"! І відкушує собі палець. Бартош відчув, що потрапляє в атмосферу трилера, але ніколи не боявся привидів чи будинків з привидами. Йти самому вночі через цвинтар не було для нього викликом. "Не бійся мертвих, бійся живих", – так завжди казала його бабуся, а бабусь треба слухати. Ну, нічого, треба постукати.

Раптом він почув якийсь шум біля будинку, напевно, десь злегка грюкнули двері або вікно. Невідомо чому, мурашки пробігли по спині, і журналіст почав неприємно, холодно пітніти.

– Здрастуйте, добрий вечір! – голосно вигукнув він і проковтнув слину, трохи зніяковівши від звуку свого голосу, який явно ламався, з'явилося відчуття страху, мало не плачу. Зрештою, він був тут лише незваним гостем. Темної січневої ночі, в глушині, на відьомському подвір'ї. Заспокойся, Бартусь, тільки спокій може нас врятувати, – переконував він себе. Як звали ту жінку? Картка, звісно, залишилася в машині. "Такий Бартусь засранець", – казала його бабуся. Його розум працював на максимальній швидкості. Як же її звали? Зенобія, здається.

– Пані Зенобіє! Пані Зенобіє, будь ласка, не бійтеся! – вигукнув він, повільно прямуючи на шум. – Я лише хотів поговорити з вами. Я добре заплачу.