Читаем Знахар полностью

У бутті трупом позитивного небагато. Це заняття шалено нудне і, в більшості випадків, не дуже прибуткове. Людина не завжди обирає, ставати їй трупом чи ні, іноді вона мало впливає на обставини події і не обов'язково отримує з цього вигоду.

У випадку Бартоша Лєшняка це був саме той випадок, коли він мав вплив на те, чи стане він трупом, бо міг би запобігти цьому, випивши горілки і спокійно сидячи вдома. Серйозно, пиття горілки, до того ж теплої, врятувало б йому життя. Що стосується вигоди, то, з іншого боку, все залежало від того, чи знайшов би хтось його труп. Але залишимо ці міркування і перейдемо до того моменту, коли лінія життя Бартека перетнувся з бездушним лезом, яке написало останнє речення в його автобіографії. Воно звучало приблизно так:

"16.01.2017 – вмираю від удару в серце власним ножем.

Набуті навички: падати мертвим на місці, йти до світла в тунелі".

Все почалося пізно ввечері щойно згаданого дня, коли стався прорив у статті, яку Бартош писав для Newsweek. Хтось вбивав людей, які займалися нетрадиційною медициною, і з цим нічого не можна було зробити. Хоча більш ілюстративним було б речення: не було жодної опорної точки, щоб щось з цим зробити. Цікава і багатообіцяюча історія про серійного вбивцю, від нестачі яких, як відомо, страждала Польща, зайшла в глухий кут. Були трупи, але не було нічого, що могло б їх пов'язати, окрім незвичайної, езотеричної професії. Поліція стояла на місці. Журналісти теж. А він був журналістом. Хоча, мабуть, недовго, бо якщо він не напише цю статтю, його може накрити хвиля скорочень. Він закинув сотні вудок, писав на форумах і залишав свої орієнтири. Він дзвонив сім'ям одних загиблих, писав іншим, відвідував, знову ж таки, третіх. На морі тиша, вітрила журналістського корабля понуро обвисли, в них не повіяв вітер нових відомостей.

Поволі він втрачав надію і починав входити в класичну стадію: паніка, що веде до алкоголізму або безробіття. Оскільки бачити майбутнє журналіста-алкоголіка було приємніше, ніж безробітного (він знав багато колег-журналістів, які могли сміливо заспівати "віскі, дружино моя"[10]), він купив "нуль сім" і сів у сутінках, що швидко спадали, перед своїм комп'ютером. Він почав змішувати свій перший напій, тобто налив горілки в склянку і озирнувся в пошуках кока-коли, але ніде не міг знайти кляту пляшку. Ну, нічого. Як би там не було, алкоголіку нелегко. Він вихилив теплу прозорість і витер сльози з очей. Саме в той момент, коли він випив повторно, задзвонив телефон.

– Алло.

– Привіт, Барте, як справи? – Бадьорий, але, мабуть, трохи невиспаний голос належав Камінцю, тобто Кшиштофу Камінському, колезі по навчанню і водночас професіоналу, але з конкуруючої редакції.

– Потихеньку. Що вам тобі треба? – Він навіть посміхнувся, коли горілка вирушила в дику подорож по його жилах. До того ж, він давно не бачився з Камінцем, і вони навіть симпатизували один одному.

– Сьогодні мені нічого не треба, сьогодні я Дід Мороз і роздаю подарунки.

– Я не був добрим.

– Сподіваюся, що так, тому що ввічливі журналісти – це ті, хто пишуть у "Ветеринарному огляді" або "Діагності". Ми обмінялися люб'язностями, тому я швидко розповім про те, що відбувається. У мене мало часу, я в суді.

– О цій порі? – Він глянув на годинник в комп'ютері, було близько сьомої години.

– На жаль, такі принади. Суддя наполіг на тому, щоб заслухати одного мудака, який постійно уникає суду, і він з'явився сьогодні. Коротше кажучи, у мене є наводка на ваших знахарів і шарлатанів. І це подвійна наводка, тож ти мені винен подвійно. По-перше – про саму справу, по-друге – про те, що Казік Барщик теж при ній щось винюхує.

Курва. Казік Барщик, на прізвисько Журек[11], легендарний журналіст-розслідувач, який вже кілька разів випереджав події своїми публікаціями. На щастя, його мало хто любив, з тієї простої причини, що він був шматком лайна.

– Шматок лайна з нього, – сказав Камінчик, – тому я передам інформацію тобі.

Осанна! – вигукнув у душі Бартек. Недаремно я вчився на одному курсі з Камінчиком і підказував йому на риториці та філософії.

– Я віддячу тобі тим же, – швидко кинув Бартек.

– Звичайно, любий, ти віддячиш, і сподіваюся, швидко.

– То що там у тебе?

– Записуй. Зенобія Жарца, село Калетники під Дубецьком. Будинок номер сімдесят. Підкарпатське воєводство. Кілька годин від Варшави, тож сподіваюся, що справну тачку ти маєш. Нещодавно я розмовляв у залі суду з приятелем, і він розповів мені, що робив якийсь репортаж для "Екзорциста" і був у цієї баби. Це було класичне інтерв'ю, як вона травами ставить довірливих на ноги, але в процесі вона ляпнула щось таке, що його здивувало. Жінка заговорила і сказала, що в Польщі є багато таких, які тільки беруть з людей гроші. Однак їхній кінець близький, бо вже є той, хто про них подбав. Коли він почав питати далі, вона вєе не бажала говорити. Так що їдь і притисни її, в цьому ти мастак, може і розколеться.

– Це я записав. А запису цього інтерв'ю у тебе, часом, немає?