Читаем Заблудлий полностью

Нейтан перекинув сторінку назад — до того дня, коли зник Кемерон. Тут Ільзиним почерком було вписано доволі багато пунктів. Нагадування про кілька телефонних дзвінків, які слід зробити, і про деякі рахунки, які потрібно закрити до кінця року. В попередні тижні такого було багато. День смерті Ільзиного чоловіка здавався просто черговим напруженим днем за шість напружених місяців.

Нейтан погортав туди-сюди ще кілька сторінок. Усе, що записувала Ільза, видавалося доволі стандартним. Нейтан і сам робив такі дзвінки й замовлення, просто не занотовував їх так дбайливо. Можливо, Ільза й не напрошувалася на цю роль, подумалося Нейтанові, а Бабові це не сподобається, але вона змогла б чудово керувати господарством, якби довелося. І тепер їй, схоже, доведеться. Він уже хотів знову згорнути щоденник, коли око зачепилося за щось унизу сторінки.

В кутку стояла галочка, біля якої було вписано час. Нахмурившись, Нейтан відгорнув кілька сторінок назад, потім ще кілька. Наскільки він бачив, така сама позначка з’являлася щодня протягом цілого року. Ніякої додаткової інформації, тільки галочка й цифри. Час варіювався приблизно на дві години — між сьомою і дев’ятою вечора. Нейтан довго вдивлявся в цифри. Глибоко в підсвідомості заворушився здогад.

Нейтан досі намагався скласти все докупи, коли за дверима почувся шум. Звівши погляд, побачив, що у двері заходить Ільза, а з нею — Дафі. Угледівши Нейтана, Ільза здригнулася.

— О Господи, — притиснула вона руку до грудей. — Ти мене налякав.

— Вибач, — озвався він. — Я... — він показав щоденник.

— А, ясно. Добре.

Вона зачинила двері та прихилилася до них спиною; обличчя в неї розчервонілося.

— Що трапилося?

— Похорон мого чоловіка, — огризнулася Ільза.

Нейтан кліпнув. Такого тону від неї він ще не чув.

— А ще що?

Перетнувши кімнату, Ільза плюхнулася в крісло за столом.

— Скільки ти вже тут ховаєшся?

— Недовго.

Вона кивнула.

— Дивно там, правда? Слухати оті всі балачки про те, який чудовий був Кемерон і як усі за ним сумуватимуть, — похитала вона головою. — Декого я взагалі не впізнаю, а декого не бачила багато років. Вони ніколи не заїжджали в гості, ніколи не дзвонили. Та вони його заледве знали, як по правді.

— Так. Мабуть.

Дафі, яка обнюхувала стіл, підбігла до Нейтана, й він нахилився. Відчував на собі Ільзині очі. В голові досі паморочилося від зневоднення. Скільки пива він випив? Небагато, але більше, ніж потрібно, щоб почуватися комфортно поруч з Ільзою.

— Вибач, — почав він підводитися. — Не заважатиму.

— Ага. І правильно.

Гостра нотка в її голосі змусила його завмерти вдруге. Він утупився в Ільзу, а вона у відповідь утупилася в нього.

— Іди вже. Не хочу тебе затримувати, — різко кивнула вона на двері. — Ти вже провів тут зі мною — скільки? — цілі дві хвилини? Це навіть більше, ніж зазвичай.

Нейтан стояв.

— Хочеш, щоб я залишився? — нарешті запитав він.

Почекав. Довший час Ільза нічого не відповідала. Нарешті зітхнула.

— Я розмовляла зі Стівом. Про Кемерона і... — вона опустила погляд. — І Дженну.

— Він сказав щось таке, що тебе засмутило?

Ільза гірко пирхнула.

— Ні. Навіть навпаки. Він не сказав нічого. Я хотіла дізнатися, що, на його думку, трапилося в минулому, але він не схотів нічого розповідати, — нарешті Ільза поглянула на Нейтана. — Ти казав, він сприйняв її розповідь серйозно. Чому ж зараз він такий потайний?

— Ну, ти ж сама сказала, — знизав плечима Нейтан, — це ж похорон твого чоловіка. Може, він намагається тебе захистити.

— Мене? — її обличчя розчервонілося ще дужче. — Він не мене захищає. А Кемерона. Як завжди. Він помер, а ми досі витанцьовуємо навколо нього. Не торкайся картини. Не реалізуй Бабів план. Не говори про... — вона замовкла. — Вибач. Я сьогодні ледве тримаюся.

— Знаю. Все це дуже важко.

Вона глибоко зітхнула.

— Слухай, не зважай на мене. Звісно, можеш іти, якщо хочеш.

— Ільзо, справа не в...

— Та знаю. Я все розумію. Все гаразд, — відмахнулася вона. — Хай там як, а тобі ліпше вийти між люди. Гарна нагода, щоб вони тебе побачили.

— І Гарі так само сказав.

— Дослухайся до нього, — мовила вона й зробила паузу. — Хтозна? Може, тебе вже шукає твоя подруга.

— Мелані?

— Це так її звати?

— Схоже на те. Я не дуже добре її пам’ятаю.

— А вона тебе пам’ятає.

— Ну, — вишкірився він і знизав плечима. — Що тут дивного?

Нарешті Ільза всміхнулася.

Нейтан відставив стілець.

— Мабуть, час мені вертатися, — сказав він. — А то Гарі й Зандер помітять мою відсутність і чогось там собі надумають.

— Ну, щасти, — сказала Ільза. — Може, все виявиться не так і складно, як тобі здається.

— Може. Але... — Нейтан досі чув за дверима гамір. — Як ти й сказала: більшість цих людей я роками не бачив. І може, вони й забули, як я вчинив, але тепер я маю забути, як вчинили вони? Минуло десять років. Страждав Зандер, страждала моя худоба, хтось отруїв мою собаку...

Ільза звела погляд.

— Справді? Це так Келлі здохла? Я не знала.

— Так, — мовив Нейтан. — Хоча ніхто мені не вірить.

— А чому ні?

— Бо більше ніхто не скаржився, що хтось труїть псів. Гленн і Зандер вважають мене параноїком.

Ільза легенько крутнулася на кріслі. Вона хмурилася.