«Приятелю, та я там майже не буваю, — сказав Кем. По телефону здалося, що він хмуриться. — Їжджу тільки для того, щоб Бабові було з ким поговорити».

«Будь ласка, Кеме. Запитай, чи можна мені повернутися. Там є дівчина. Гарна. Працює в барі». Він розмовляв мовою, яку брат мав зрозуміти.

Кемерон розсміявся. «О так. Бачив її. Вона нічогенька».

«Ага, слухай, то ти запитаєш? Може, мене пустять назад?» Нейтан затамував подих, чекаючи на відповідь.

«Вибач, приятелю. Ще зарано. Я нічого не можу вдіяти, тебе там не хочуть бачити».

Нейтан повісив слухавку. Після того він три місяці не розмовляв з братом.

Зандер повернув папери в бардачок і посовався на сидінні. Нейтан бачив, що з нього вже досить і він хоче чимшвидше забратися геть. Нейтан і сам так почувався. Подумав, чи не поїхати їм уперед, але відчув дивну неохоту залишати Баба й Гарі біля могили. Похиливши голови, вони розмовляли про щось, чого Нейтан не міг чути.

— За хвильку поїдемо, — мовив він, і Зандер кивнув.

У душі Нейтан завжди відчував задоволення, що Зандер так ніколи і не прихилився до свого дідуся. Щойно він достатньо підріс, Джекі розповіла йому свою версію подій, отож Нейтан не міг не розповісти йому свою. І одразу пошкодував, що зробив це. Його версія звучала не краще. Хай там як, а Кіт уже мертвий. За чотири роки після першого інсульту він дістав другий, у якому навряд чи був винен Нейтан, але це не завадило звинувачувати його. Кітова вдова переїхала до Брисбена, щоб бути ближче до Джекі й Зандера, і зараз мешкала в будинку для літніх. Якийсь час Нейтан сподівався, що Кітова смерть покладе край його вигнанню, але все, здавалося, тільки погіршилося. Неначе Кіт, постраждалий від злочину, єдиний мав владу зняти обвинувачення, але більше вже не міг цього зробити.

На початку Нейтан щодня повторював собі, що все минеться. За десять років по тому він і досі чекав на це. Але, як по правді, він більше не думав про це щодня. Більшість днів він проводив, розглядаючи різні «якби». Наприклад, а якби Кіт і справді помер того дня на дорозі? Якби зробив люб’язність і тихенько впав, тримаючи руку при боці та стуливши рота?

Крізь вітрове скло Нейтан дивився, як Гарі постукав носаком черевика по землі неподалік могили.

Якби не було Кіта з його звинуваченням, для Нейтана все було б інакше. Мерці не балакають, і ніхто б ніколи не дізнався, як він учинив. Нейтан був би вільний і чистий.

Нарешті Гарі щось сказав до Баба, і той кивнув. Разом вони розвернулися спинами до могили й рушили до машини. Запрацював двигун, і Нейтан завів свій. Кинув останній погляд на могилу, на якій знайшли Кемерона.

Мерці не балакають.

Нейтан, мабуть, передумав це сотню разів за ці роки, та коли проїжджав могилу, ця думка дещо трансформувалася, набравши дивної і незвичної форми. І лишила неприємний слід, запавши в дальній куточок свідомості.

Нейтан зрушив з місця, й колеса підстрибнули на нерівній землі. Він не озирався, а натомість дивився вперед. Очі майже несамохіть зупинилися на машині попереду. А саме на обрисах двох чоловіків і на дзеркальці заднього огляду, в якому Нейтан розгледів пару очей. Гарі дивився на нього.

Розділ 12

Навіть з відстані Нейтан побачив материну реакцію, коли під’їхав на Кемероновій машині. Ліз сиділа під деревом біля могили покійного чоловіка й, почувши двигун, застигла. Вона почала підводитися — і знову осіла, коли з машини випірнув Нейтан, а не Кемерон.

Він припаркувався поряд з автівкою Гарі, в якій не було і сліду ні Гарі, ні Баба. На зворотній дорозі Нейтан так відстав, що вони зрештою майже зникли з очей.

— Я піду перемовлюся з бабусею, — мовив Нейтан до Зандера, виходячи з машини.

— За мене не хвилюйся. Я буду в себе в кімнаті.

Зандер попрямував геть, наче мав щось на думці. Провівши його очима, Нейтан пішов до Ліз. Біля її ніг сиділа Дафі.

— Що сказав Гленн? — звела погляд Ліз. Вона знову плакала.

— Він тобі подзвонить. Переказував співчуття.

— А його співчуття включали які-небудь відповіді?

— Ні.

Він сів праворуч від матері: вона погано чує лівим вухом. Дафі ворухнулася, щоб покласти йому голову на коліна.

Ліз простягнула руку, і Нейтан узяв її. Побачив давній шрам: колись червоний, з віком він зблякнув. Нейтан проігнорував його як щось звичне, натомість задивившись на новий, який розцвів нижче, червоний і свіжий. Навіть не питаючи, він зрозумів, що тут видалили рак шкіри. Більшою чи меншою мірою його мали всі. Всі до єдиного білі дорослі в цих краях. Коли в місто прилітали фахівці, завжди вишиковувалася черга охочих видалити або випалити підступні ділянки їхньої шкіри. А тоді, схрестивши пальці, чекати наступного разу. Нейтан і сам мав чимало шрамів.

— Тут уже все чисто? — запитав він, указуючи на червоний рубець.

— Гадаю, так. Поки що, — Ліз перевернула руку, щоб син не бачив шраму. — Але якби знаття!

Неподалік почулося виття динго, й вони обоє озирнулися на звук.

— Вони тут давненько крутяться, — сказала Ліз. — Осміліли.

Нейтан повагався.

— Хочеш, я спробую їх повідстрілювати?