Після цього Ліз і не ступала на літак, аж доки три місяці тому не оголосила, що їде на похорон до брата. Нейтан був просто вражений. Сам він не відчував у зв’язку з дядьковою смертю нічого, крім натяку на полегшення, й гадав, що і мама так само.

«На біса тобі туди їхати?» — запитав він.

«Це мій брат».

«Так, але...» — почав був він, та не знав, як закінчити. Мама знала все те саме, що й він. Як по щирості, Нейтан гадав, дядькові ще збіса пощастило, що інфаркт доконав його раніше, ніж це зробила б система правосуддя.

Але для Джекі ці подробиці були неважливі. Для неї день, коли вона почула, в чому звинувачують Нейтанового дядька, став просто святом душі: вона одразу вхопилася за можливість не відпускати Зандера на узгоджені візити, цитуючи судовий процес і посилаючись на те, який це поганий приклад для дитини, і всіляку іншу бридню. Нейтан змушений був заплатити адвокатові тризначну суму, щоб той надіслав Джекі листа на шість рядків, нагадуючи про її зобов’язання відповідно до судової постанови. Тож якщо чоловік нарешті ліг у могилу, Нейтан був тільки радий.

Але Ліз була рішуче налаштована летіти, і Нейтан хвилювався, як вона здійснить таку довгу й тяжку подорож самотою. Він вагався занадто довго, й коли нарешті неохоче сказав, що полетить разом з нею, йому відповіли, що їй уже пропонував Кемерон, але Ліз і йому сказала не турбуватися.

«Та заради Бога, — мовила Ліз. — Мел не вартий був одного перельоту, не те що двох. Ні раніше, ні тим паче тепер».

Далі були довгі приготування, і врешті-решт з нею поїхав дядько Гарі.

«Ну, як там було?» — згодом поцікавився у нього Нейтан.

«Тихо», — озвався Гарі.

«Багато людей?»

«Та практично тільки ми. Ще з’явилася парочка копів».

«Офіційно?»

«Не думаю. Один був місцевий, з Ківари. Доволі дружній, на лікарняному. Він був такий... — Гарі жестом обвів обличчя, — обпечений. А другий, високий парубок, сказав, що колись жив там, але зараз працює в Мельбурні. Більше нічого не розповідав і, здається, був страшенно роздратований через усе це. Гадаю, вони прийшли переважно лише для того, що пересвідчитися, чи старий покидьок справді мертвий».

Нейтан підозрював, що мама поїхала з тої самої причини.

На думку про Гарі Нейтан миттєво пригадав сьогоднішню поїздку. Те, як чоловік з однієї спроби знайшов прихований проїзд між скелями.

— Кем не згадував нічого конкретного, через що непокоївся? — запитав він. — Навіть якихось дрібниць? Проблем з Гарі? Чи з Бабом?

— Здається, ні. Як ти й казав: Баб — це Баб.

— А Гарі?

Ліз нахмурилася.

— Наскільки знаю, все було гаразд. А що?

— Не знаю. Нічого. Просто Гарі сказав, що у Кема був стрес. І я подумав...

— Подумав що?

— Не знаю. Може, вони погиркалися абощо.

— Я про таке не знаю, — спохмурніла Ліз ще більше. — Гарі — гарна людина. Завжди добре ставився до нашої родини.

— Знаю.

— Він з нами довше, ніж ти. І завжди чинив з нами справедливо, хіба ні?

— Так. Звісно.

— То що ти намагаєшся сказати?

— Нічого. Забудь.

Запала пауза.

— Гаразд, — нарешті мовила Ліз, але Нейтан бачив, як вона метнула погляд на машину Гарі.

— Слухай, а що буде з Кемовою часткою майна? — спитав Нейтан, змінюючи тему. Вийшло надто в лоб, але Ліз начебто не помітила.

— Переходить до Ільзи, — з деякою напругою в голосі відповіла вона. — А як усе працюватиме, я не знаю. Слід буде вирішити, хто зрештою керуватиме господарством.

Вона мить помовчала, наче очікувала, що Нейтан щось запропонує.

— Наймемо управителя, гадаю, — нарешті сказала вона.

— То це буде не Баб?

— Ні, — швидко відповіла Ліз. — Побачимо, що скаже Гарі, але особисто я проти. Та постарайтеся не вести з Ільзою розмов у Баба за спиною, гаразд?

— Так, звісно, — мовив Нейтан. На тому кінці двору від побачив дитячий велосипед, прихилений до будинку. — Як сьогодні дівчата? Вранці вони здалися трохи... — він спробував дібрати слово і не зміг, — дивними.

— Бозна. З Софі сказати важко, а от Ло дуже засмучена. Вона й до цього була вся накручена. Забрала собі в голову, що в нас привид.

— Чий?

— Не знаю. Скотаря, мабуть. Він завжди головний підозрюваний. Ви дітьми теж усі проходили цей етап.

Над рівниною пролетів вітер, і Нейтан удалині побачив вихор куряви, що здіймався, наче примара.

— Неважко зрозуміти, чому вона так гадає, — сказала Ліз, простеживши за його поглядом. — Коли я щойно переїхала сюди, тут був скотар — справжній, живий, — який вважав, що всю цю місцевість обсіли привиди померлих дітей перших поселенців. Тих, які сконали нагло. Під час пологів, від нещасних випадків чи хвороб, я гадаю.

Обирати було з чого, подумалося Нейтанові. В ті часи дитяча смертність зашкалювала. Жодна біла дитина, народжена в містечку до 1920-х, не вижила.

Очі Ліз блищали від сліз.

— Він любив говорити, що заблудлі діти гукають найгучніше. До кінця життя їхні мами чутимуть, як дітки плачуть на вітру. Гадаєш, це правда?

— Що тут є привиди?

— Що матері в завиванні вітру чують плач своїх дітей.

— О! — Нейтан знову взяв маму за руку. — Ні.

Він справді так не думав. Якби це була правда, в австралійській глушині стояв би в повітрі такий плач, що курява не всідалася б ніколи.

Розділ 13