Згодом Нейтан зміркував, що мав три-чотири хвилини на прийняття рішення. Так чи так, а рішення було не миттєве. Воно було прораховане, і врешті це тільки все погіршило.

Хай там як, а факт лишається фактом. Нейтан побачив Кітову машину, припарковану під кутом, а далі побачив Кіта. Однією рукою той махав, другою тримався за бік, а на обличчі зринуло глибоке розчарування, коли він збагнув, що за кермом — Нейтан. І все одно Кіт махнув удруге, трішки похилившись. Одна рука тріпотіла в повітрі, а друга висіла вздовж тіла, ближче до кишені, де він ховає гроші. Нейтанова нога вже торкнулася гальма, але, навіть не дозволивши собі до кінця замислитися про це, він відпустив ногу. Уявив Зандера, який тепер за багато миль від нього, відчув тиск у грудях і шумування крові в голові. І до цього всього додалися Кітові слова.

«Ніколи більше і близько не підходь ні до мене, ні до моєї родини».

«Як скажеш, приятелю».

Нейтан проїхав повз, не зупинившись.

Розділ 11

Не те щоб це когось хвилювало, але для протоколу: Нейтана швидко замучило сумління. За тридцять хвилин він розвернувся, але заки доїхав знову до Кіта, півгодини перетворилося на годину. Бездоріжник досі стояв під дивним кутом, але самого Кіта ніде не було видно. Розхвилювавшись, Нейтан викликав його по рації. Минуло чимало часу, поки йому відповіли. Нарешті йому повідомили, що Кіта забрала «швидка».

«З ним усе гаразд?» — запитав Нейтан. Знову довга пауза. Глухі перешкоди чулися понад хвилину.

«Запізно, приятелю», — нарешті сказав голос. Мабуть, це був хтось знайомий, але Нейтан його не впізнав.

«Запізно для Кіта? Чорт, серйозно?»

«Ні. Запізно вдавати, що тобі не байдуже. Він розповів нам, що ти його покинув».

І на цьому Нейтанова рація замовкла.

Нейтан глянув на Зандера, який спостерігав за Бабом і Гарі, що стовбичили над могилою скотаря. Баб стояв спиною, а Гарі присів біля надгробка, досліджуючи маленьке заглиблення, яке лишилося від ямки біля його підніжжя. Він сидів так довгий час, але зрештою підвівся й оглянув краєвид в усіх напрямках. Нейтан навіть не обернув голови. Він і так знав, що там. Анічогісінько на милі й милі.

У Кіта стався інсульт. Він замалим не помер. Замалим. Але не помер, і не завдяки Нейтанові. Навіть стукаючи у двері смерті, лежачи у «швидкій», Кіт зібрав сили, щоб стягнути кисневу маску з рота й розповісти рятувальникам, як Нейтан проїхав повз. Залишивши його помирати.

Кіта за п’ятнадцять хвилин після Нейтана побачив водій, який робив доставку. Всі казали, що йому збіса пощастило. Один шанс на тисячу, що там узагалі хтось проїде. Огида й огуда висіли в повітрі. Лишити когось у біді на глухій дорозі — це не питання поганого виховання, це питання життя і смерті в буквальному сенсі. Нейтан власноруч примудрився зробити немислиме й об’єднати все місто — білих, аборигенів, старих, молодих, давніх ворогів, вірних друзів. Люди забували тридцятирічну ворожнечу, коли треба було обговорити Нейтанів переступ.

Лише в цьому єдиному питанні ціла громада Баламари була непохитна. Залишити товариша на поталу стихії... такого практично не можна уявити, а тим паче пробачити. І якщо Нейтан Брайт, який народився і виріс у цій глушині, цього не розуміє, тоді життя в цій віддаленій громаді не для нього.

Нейтан вибачився, щиро і намагаючись усе пояснити. Так само від його імені вибачилися Гарі й Ліз, а за деякий час і Кемерон. Джекі відповіла на телефон тільки для того, щоб накричати на нього, а тоді повісила слухавку й подзвонила своїм адвокатам. Принаймні вона розмовляла з ним, згодом подумав Нейтан. Одна з небагатьох.

Присуд громади був швидкий. Скликали збори мешканців містечка, і на цих нестерпних зборах Нейтан стояв перед шістдесятьма парами осудливих очей і з папірця читав перепрошення. Він нервував, і його слова навіть для нього самого звучали ніяково і порожньо. Він спробував пояснити, що веде боротьбу за опікунство й відчуває великий стрес. Але це не виправдання. Навіть якщо в тебе пожежа й ти сам напівмертвий, ти все одно повинен зупинитися й допомогти. Немає жодної причини на світі, яка могла б виправдати те, як він учинив. Якщо це щось і доводить, то тільки те, що застереження Джекі щодо опікунства були небезпідставні. Її адвокати згодом отримали стенограму його промови й використали її проти нього.

Сама Джекі дала собі труд написати мейл (Нейтан і досі не може спокійно про це думати), який її мати прочитала тремким голосом на зборах громади, в подробицях описавши, як окошився на родині Нейтанів учинок. Її виступ сприйняли винятково прихильно. Нейтан навіть заскочив Баба за тим, що той у деяких місцях співчутливо киває.

Хтось навіть гаряче перешіптувався, що сержант Маккенна повинен висунути Нейтанові звинувачення в замаху на життя, але, на щастя, до цього не дійшло. Отож натомість містяни розвернулися до Нейтана спиною і зімкнули ряди. Нейтана, як ракову пухлину, видалили, щоб громада одужувала без нього.