Біля підніжжя схилу заревіла машина Гарі, заводячись. Похитавши головою, Нейтан повернув Кемеронового ключа. Машина завелася ідеально, як і вчора. Обережно, тримаючи ногу над гальмом, Нейтан зрушив машину з місця й попрямував за Гарі й Бабом до могили. Гарі тримався ближче до огорожі, їдучи тим самим шляхом, який вони обрали вчора. Нейтан бачив обриси голів, які ворушилися в машині: чоловіки там розмовляли.

— Він міг зрозуміти з опису, — повторив Нейтан.

— Так, — нарешті мовив Зандер, відкинувшись на сидінні. — Так, мабуть. Вибач. Дивні були ці два дні.

— Знаю.

Машина Гарі почала відриватися, і Нейтан натиснув на газ, щоб не відставати. Він більше не бачив, щоб Гарі й Баб рухалися. Мабуть, сказали вже все, що хотіли. Нейтан побачив, що машина ще трохи відірвалася, й відчув легенький укол. Немов початок нервового збудження, ще легкого й терпимого, але вже не дуже комфортного. Він наказав собі заспокоїтися. Це ж дядько Гарі. Нейтан знає його буквально все своє життя. Якщо хтось і знає цю місцевість, то це Гарі. Не так уже й дивно, що він здогадався: це обґрунтована здогадка.

І все одно, прошепотів тихенький голос Нейтанові на вухо. Місцевість велика, а здогадка була ну дуже вже точна.

Розділ 10

У багажнику вже трохи засмерділися Кемеронові покинуті харчі, й Нейтан на щілинку опустив вікно.

— Можемо викинути, — сказав Зандер, явно думаючи про те саме.

— Ага, — кивнув Нейтан, але не пригальмував. Ті речі в багажнику — Кемеронові аварійні запаси. З непоясненних причин здавалося на диво безрозсудним викидати його зараз.

Зандер і досі спостерігав за обрисами Гарі й Баба в передній машині. Нейтан нахмурився. Він довіряв Гарі, щиро довіряв. Довірив би, мабуть, своє життя, якби до цього дійшло. І все одно, коли Гарі обернув голову, щоб сказати щось Бабові, Нейтан зловив себе на тому, що програє подумки хвилину перед тим, як вони під’їхали до Кемеронової машини.

— Цікаво, що Гленн побачив Кемову машину біля твоєї межі, — мовив Зандер. — Бо з інших боків вона була доволі добре захована.

— Ага. Але те саме можна сказати про багато місць. Кем міг покинути її за білого дня посеред дороги, і все одно були б високі шанси, що її ще дуже довго ніхто не знайде.

Як часто тут хтось проїздить? Раз на тиждень? І знову ж таки, це або ми, або атертонці.

— І то правда, — мовив Зандер. — Просто тут кругом рівнина, тож якби я не хотів, щоб хтось побачив мою машину, я б теж залишив її за скелями, — поглянув він на порожній краєвид. — Прикро, що ніхто тут не проїхав і не пролетів раніше. Навіть якщо в четвер уже було запізно, в середу могло б ще пощастити.

Нейтан не відповів, але Зандер мав рацію. Якби машину знайшли раніше, миттєво здійняли б тривогу й викликали підмогу. Зненацька Нейтан подумав (не хотів про це думати, але не міг утриматися): цікаво, а щодо нього вчинили б саме так? Якби це його машину знайшли покинутою, а він би вскочив у халепу чи пропав. Місцеві, проїжджаючи повз, повідомили би про це? Чи виявилося б, що коли доходить до справи, всі ці люди, які досі відверталися від нього, не кращі за нього? Він щиро не знав відповіді.

Ільза не винна анітрішечки, але якби не вона, того дня Нейтан узагалі б не поїхав у місто. Це був третій поспіль візит на вихідні в паб. Нейтан припинив уже для себе виправдовуватися, наче має в місті справи, варті поїздки, і просто поїхав.

За другим разом вони з Ільзою сиділи одне навпроти одного в порожньому барі, й Нейтан незчувся, як почав розповідати їй про своє розлучення і про сина, який живе за тисячу п’ятсот кілометрів од нього. Ільза, своєю чергою, розповіла йому, як довелося покинути навчання і зробитися нянькою, коли стало ясно, що мамин рак смертельний. Вона була заручена, але наречений не витримав щоденних клопотів з присмертною хворою, і заки мама померла, Ільза більше не була заручена.

Вони ще випили, і якось так сталося (Нейтан і сам не знав, як до цього дійшло), що вони почали спершу всміхатися, а далі й сміятися. Не з того, що трапилося, а з інших речей, не таких тяжких, завдяки яким життя здавалося стерпним. Нейтан не міг відірвати від неї очей. Йому подобалася вона і подобалося, як вона дивиться на нього. Він сказав їй про піщані дюни. Вона, усміхнувшись, мовила, що залюбки з’їздила б якось із ним туди.

На третій раз Нейтан знову залишався до самого вечора, а коли допомагав Ільзі зачинятися, вона взяла його за руку. Дорога була порожня в обох напрямках. Ільза дозволила йому відвести її подалі від єдиного ліхтаря, щоб краще було милуватися розкішним нічним небом, і він, як і сподівався, опинився в темному куточку, де притиснув її до своєї машини, знайшовши вустами її теплі вуста. В запаморочливій суміші насолоди й недовіри від відчинив задні дверцята машини, де чекав на нього спальний мішок, уже розгорнутий. Шкіра під блузкою в Ільзи була м’яка й гаряча, і він відчув, як її руки лягли йому на джинси. Тоді він міцно її пригорнув, слухаючи її ритмічне прискорене дихання, а крізь запорошені вікна світили зорі.