Читаем Заблудлий полностью

Коли Нейтан нарешті приїхав, Ліз уже поклали в «швидку». Чергував Стів Фіцджеральд, тоді молодший, і він відкликав Нейтана вбік, щоб пояснити ситуацію. Карл досі лишався затиснутим у машині, але вже можна було не квапитися його діставати. Він давно помер. Проте помер не швидко й не безболісно, як згодом Нейтан випадково підслухав слова Стіва, який шепотівся по рації з диспетчером. Якби хтось зміг здійняти тривогу раніше, чоловік, може, й вижив би.

Усередині «швидкої» Ліз, закутана в ковдру, була майже невпізнанна під кіркою почорнілої крові.

«Їй пощастило, — сказав Стів. — Житиме».

Нейтан подивився на маму, напівсвідому й побиту, і подумав, що вона зовсім не схожа на людину, якій пощастило. А тоді він зазирнув у покручену груду металу, що лишилася від машини, й відтоді завжди їздив на кілька кілометрів повільніше, ніж потрібно.

Почувши, як Гарі крекнув, Нейтан глянув на нього. Вираз обличчя Гарі не змінився.

— З вами все гаразд?

— Так, — озвався Гарі. — Просто пригадав той раз, коли ви з Кемом у дитинстві втекли на могилу скотаря. Пам’ятаєш?

— Так, звісно.

Зандер нахилився вперед.

— Про що це ви?

Гарі глянув на нього у дзеркальце.

— Ти ніколи не чув цієї історії?

Зандер похитав головою. Гарі зиркнув на Нейтана, і той знизав плечима.

— Не збирався я йому розповідати. Це ж була жахлива дурість.

— Ага. Дурість, — мовив Гарі. — Але ж ви були ще діти. Скільки тобі було — років дванадцять?

— Одинадцять. А Кемові дев’ять.

На згадку про те, як братові запорошені ноги стирчали з-під набитого наплічника, у Нейтан всередині все перевернулося.

— А навіщо ви тікали? — поцікавився Зандер.

— Бозна. Не пам’ятаю, — збрехав Нейтан. Він відчував, що за ним спостерігає не тільки Зандер, а й Баб. — І для протоколу: ми тікали зовсім не на могилу скотаря. Це була технічна зупинка дорогою до міста.

Вони напакували наплічники й виїхали верхи задовго до світанку. Нейтан не був певен, на що вони сподівалися в місті. На щось краще. Але у них був план, він пригадував. Вони багато разів усе обговорювали, і деякі деталі Нейтан пам’ятав ще й сьогодні. Просто не хотів їх розповідати.

— То що сталося? — запитав Зандер.

— Для початку, далеко їм від’їхати не вдалося, — мовив Гарі. — Їхній тато здогадався, що саме вони замислили, приблизно за п’ять хвилин по тому, як виявилося, що вони зникли. Ми поїхали туди машиною, зупинилися біля могили й чекали, поки вони випірнуть з-за гребеня, — Гарі глянув на Нейтана. — Пам’ятаєш це?

— Ага. Пам’ятаю.

Оте відчуття, коли він побачив двох чоловіків, які вже чекали...

— І що було далі, коли ви їх знайшли? — запитав Зандер.

— Ми їх забрали й відвезли назад додому, — сказав Гарі. — Коней тримали за повіддя через вікно, й ті учвал бігли поряд з машиною.

— Тато розсердився? — почувся з заднього сидіння голос Баба. Це він уперше заговорив, відколи вони виїхали.

— Ага, — відповів Нейтан, не озирнувшись на нього. — Ага, розсердився.

— Можу уявити.

Атмосфера в машині поважчала, й усі замовкли. Нейтан побачив попереду кам’янистий схил. Уже недалеко.

Тоді їм з Кемом так не здавалося, але їм пощастило, що їх знайшли і забрали, подумалося Нейтанові. В таку пору року було б диво, якби вони дотягнули до ранку, навіть з усіма припасами. Небезпечний сезон. Нині він знав, яку дурість упоров. Правила в цій глушині можуть здатися брутальними, але вони писалися кров’ю. Он спитайте Кемерона... Нейтан не додумав думку, бо голова сіпнулася. Це Гарі натиснув на гальмо, в той час як Баб гукнув із заднього сидіння:

— Повертайте отут.

Нейтан подивився на скелі й на майже невидимий проїзд між ними. Приїхали. Почув, як на задньому сидінні посовався Зандер, і глянув на нього в бічне дзеркальце. Син спостерігав за Гарі з дивним виразом на обличчі.

Першою на очі потрапила поліційна машина, припаркована біля підніжжя схилу. Кемеронова автівка досі чекала нагорі, саме там, де вони її і покинули. Сержант Гленн Маккенна стояв поряд з нею, і коли вони рушили до нього, підніс руку.

— Легко знайшов? — кивнув Нейтан на «ленд-крузер».

Маккенна кивнув.

— Якщо їхати з міста, її трохи видно, недовго. Якусь хвильку, на підйомі дороги, де кінчається твоя земля, Нейтане.

— Справді?

— А ти хіба сам її не бачив?

— Я тою дорогою не їжджу, — Нейтан подивився сержантові прямо в очі. — Вона веде тільки в місто.

Маккенна витримав його погляд.

— І то правда. Слухайте, вибачте, що не зміг приїхати вчора. Як вам інший офіцер?

Нейтан і Баб обмінялися поглядом.

— Нормальний, — відповів Нейтан.

— Я чув про нього гарні відгуки, — мовив Маккенна й, нахмурившись, кивнув на дверцята машини. — Я гадав, вони були відчинені.

— Так, були, коли ми знайшли машину, — простягнув йому ключі Нейтан. — Він їх замкнув.

— Навіщо?

— Раптом хтось опиниться поблизу.