Читаем Заблудлий полностью

В кутку вітальні стояла різдвяна ялинка, поблискуючи ліхтариками. Під нею вже лежало кілька подарунків. Поряд, по центру стіни, висіла у важкій (і, знав Нейтан, недешевій) рамі картина могили скотаря, яка принесла Кемеронові перемогу.

Минуло вже чимало часу, відколи Нейтан бачив її востаннє, і він нахилився ближче, щоб роздивитися. Картина змальовувала могилу на світанні — глядачі іноді плутали його з заходом сонця, але Нейтан знав, що то ранок, з кута огляду і з того, як переломлювалося проміння на обрії. Кемерон багато уваги приділив тому, як танцювало на небі світло — тонкі мазки й багата палітра вловлювали всі деталі.

В порівнянні з цим сама могила здавалася другорядною. Її темні барви неясно вимальовувалися в нижній половині картини, й обриси могили радше вгадувалися, ніж поставали виразно. Навіть Нейтан, який ні біса не тямив у образотворчому мистецтві, розумів, чому вона така популярна. Коли вона здобула перемогу, він прочитав у інтернеті парочку дискусій і критичних нотаток, у яких люди по-різному тлумачили картину. Світло долає темряву або навпаки. Самотність, скорбота, відродження. Хтось написав, що бачить натяк на самого скотаря, який стоїть серед брудно-сірих тіней, де світло зустрічається з темрявою.

Особисто Нейтанові картина ніколи особливо не подобалася. Намальована вона була гарно, це він визнавав, але для нього вона ніколи не передавала краєвид по-справжньому. Контраст між темрявою і світлом здавався занадто різким. Коли він сам бував у тих місцях, особливо на самоті, перехід барв здавався плавнішим.

Нейтан плюхнувся на канапу і знову подивився на гірку братового одягу. Все було майже таке саме, як у нього (що й не дивно, адже всі Нейтанові знайомі ходили в ті самі крамниці), тільки на розмір-два менше. Нейтан і Кемерон із сімнадцятьох років однакові на зріст, тільки брат має — мав — струнку й атлетичну статуру, а Нейтан більш широкоплечий і кремезний.

Коли Нейтан залишився самотнім — не першого разу, коли пішла Джекі, а другого, вже по-справжньому, — він довгі години гарячково тягав стару пощерблену штангу, встановлену в одному з сараїв. За деякий час до нього дійшло, що ніхто ніколи його не бачить, а тим паче не цікавиться, який він має вигляд. І так в один день він покинув тягати штангу, а натомість почав годинами лежати на канапі, попиваючи пиво. Але вставати вранці до світанку було важко й без похмілля, а фізична робота в маєтку вимагала сили й гарної форми, тож і цю справу довелося покинути. Він відставив пиво й час до часу повертався до штанги, і зрештою вдалося знайти між ними баланс. Але він уже ніколи не став таким, як раніше.

Нейтан саме роздивлявся власну сорочку, досі червону від куряви, коли під вікном промайнула тінь. Ільза. Її сильветка в сутінках потягнулася до мотузки, щоб познімати прищіпки з простирадл. На вітру вони напиналися й билися об неї, неначе між ними хтось пробігав. Нейтан якусь мить спостерігав, а тоді, поклавши братову сорочку на канапу, вийшов надвір побалакати з братовою дружиною.

Ільзині очі одразу зупинилися на червоній куряві в нього на одязі. Тут, просто неба, вона якось більше звертала на себе увагу, ніж на кухні. Нейтан бачив, як Ільза, досі тримаючись за прищіпку, міркує щодо походження цієї куряви.

— Скоро виперу.

Ільза, нічого не відповівши, розвернулася назад до простирадл.

— Слухай, Ільзо, вибач за ту дурнувату легенду про скотаря за вечерею. Я не хотів тебе засмутити.

Вона відсунула простирадло, щоб глянути на нього.

— Я засмучена не через легенду, Нейтане.

— Ні. Гадаю, ні.

Вона потягнулася, щоб зняти наволочку. Судячи з малюнку, наволочки були з дівчачої постелі.

— Облиш, — мовив Нейтан. — Необов’язково робити це зараз.

— Обов’язково. Це для Ло. Вони ще відучора висять.

— І так уже запізнилася, — мовив Нейтан. Постіль висихає за п’ять хвилин по тому, як її вивісиш. Бавовна вже вкрилася дводенним піском. — Усе одно доведеться наново прати. Облиш це зараз.

— Ні.

— Тоді дозволь допомогти.

Ільза розтулила рота, немов збиралася запротестувати, а тоді безсило знизала плечима.

— Дякую, — покрутила вона прищепку в пальцях. — Нейтане, як гадаєш, що трапилося з Кемом?

Він стягнув з мотузки простирадло й відповів не одразу.

— Він відійшов далеко від машини випадково? — провадила вона, втупившись у прищіпку в нього в руках. — Чи було враження, наче він зробив це навмисно?

— Не знаю.

— Але ж ти був там. Що ти бачив?

— Там був коп із Сент-Геленса, він може все розповісти...

— Знаю я, — урвала його вона. — Але я питаю тебе. Будь ласка.

Нейтан зітхнув. Під шурхотіння простирадл він розповів їй, що міг, дивлячись, як поглиблюється зморшка в неї між бровами. Вона слухала, майже нічого не кажучи, з вологими очима і стиснутими вустами. Урвала тільки двічі: вперше — коли він розповів їй про неглибоку діру біля підніжжя могильного каменя, а вдруге — коли Нейтан згадав про воду й харчі, покинуті в багажнику Кемового бездоріжника. Ільза попросила пояснити це ще раз. Але і за другим разом це так само не мало сенсу.