Читаем Служниця полностью

Він має слушність. Між нами двома стоїть забагато жахливих

споминів. Краще все розпочати з чистого аркуша. Але це не означає, що я за ним не сумуватиму. І я ніколи, ніколи не забуду того, що він

для мене зробив.

— Подбай про Міллі, добре? — кажу я.

Він киває.

— Так. Обіцяю.

Ензо тягнеться до мене й востаннє накриває долонею мою руку.

Найімовірніше, як і в разі із Сюзанною, це остання наша зустріч. Я

вже виставила на продаж наш із Енді будинок. Ми із Сісі наразі

живемо в готелі, бо я не можу примусити себе увійти до свого

колишнього маєтку. Я відсотків на вісімдесят упевнена, що в тому

будинку тепер живе привид.

Озираюся на Сесілію, яка гомзається на стільці за кілька футів від

мене. Цю ніч ми провели в готелі, спали вдвох у величезному ліжку, донька притискалася до мене своїм худеньким тільцем. Я могла

попросити, щоб у номері облаштували ще одне спальне місце, але

донечка хотіла бути поруч зі мною. Вона досі не зовсім розуміє, що

сталося із чоловіком, якого називала батьком, але мене не розпитувала.

Просто відчуває полегшення через те, що його більше немає.

— Ензо, — гукаю я, — чи ти не міг би поки що забрати Сісі? Вона

вже довго тут просиділа і, мабуть, зголодніла. Може, сходіть кудись

перекусити?

Він киває і простягає моїй доньці руку.

— Ходімо, Сісі. Поласуємо курячими нагетсами й молочним

коктейлем.

Сесілія з готовністю зістрибує зі стільця — двічі просити не

доводиться. Так, увесь цей час вона чемно сиділа обіч мене, але ж вона

маленька дівчинка. Мені взагалі не варто було брати її сюди.

За кілька хвилин після того, як Ензо та Сісі йдуть, двері до зали

прощань знову прочиняються. Я мимоволі задкую на крок, коли бачу

нових відвідувачів.

Це родина Вінчестерів.

Затамовую дух, коли Евелін і Роберт Вінчестери заходять до кімнати.

Це наша перша зустріч після смерті Енді, і увесь цей час я

передчувала, що вона колись станеться. Мої свекри повернулися з

Флориди, щоб провести літо в місті, лише кілька тижнів тому, але це

наша перша відтоді зустріч з Евелін. Доти я тільки розмовляла з нею

телефоном — вона набрала мене, щоб дізнатися, чи потрібна мені

допомога в організації похорону. Я сказала, що ні.

Але насправді я просто не дуже хотіла з нею розмовляти, зважаючи

на те, що саме я відповідальна за смерть її єдиного сина.

Детектив Коннорс насправді виконав обіцянку. Смерть Енді визнали

нещасним випадком, ані проти мене, ані проти Міллі жодних

обвинувачень не висували. Згідно з офіційною версією, Енді випадково

замкнувся на горищі, коли мене не було вдома, і помер від

зневоднення. Авжеж, це жодним чином не пояснювало ані синців, ані

відсутніх у ротовій порожнині зубів. У детектива Коннорса були

знайомі судмедексперти, але Вінчестери, хоч як крути, — одна з

найвпливовіших і наймогутніших родин штату.

Чи знають вони? Чи здогадуються, що це я винна в його смерті?

Евелін і Роберт прямують кімнатою до труни. З Робертом ми майже

не знайомі. Він такий самий вродливий, як і його син колись, вбраний

сьогодні в темний костюм. Евелін теж у чорному, і вбрання контрастує

з білосніжним волоссям і такими самими черевичками-човниками.

У Роберта набряклі повіки, проте Евелін має бездоганний вигляд, наче щойно вийшла зі спа-салону.

Понурюю очі, коли вони підходять до мене. Скидаю погляд, лишень

коли Роберт кашляє, прочищаючи горло.

— Ніно… — видихає він низьким, рипким голосом.

Сковтую слину.

— Роберте…

— Ніно. — Він знову кашляє. — Я хочу, щоб ти знала…

«Ми знаємо, що ти вбила нашого сина. Ми знаємо, що це ти скоїла, Ніно. І ми не заспокоїмося, поки ти не втрапиш за ґрати й не

скнітимеш там до скону».

— Я хочу, щоб ти знала, що ми з Евелін завжди поряд, — каже він.

— Ми знаємо, що ти залишилася зовсім сама, і, хай там що буде

потрібно — тобі чи Сесілії, — тобі варто буде лише нас про це

попросити.

— Дякую, Роберте. — На очі на мить нагортаються сльози. Роберт

завжди був доволі непоганим чоловіком, хоча й не найліпшим батьком.

Зважаючи на те, що розповідав про нього Енді, батько не надто тішив

сина своєю увагою, коли той був маленьким. Він переважно працював, а виховувала сина Евелін. — Я дуже ціную вашу пропозицію.

Роберт простягає руку й ніжно торкається синового плеча. Цікаво, думаю я, чи він бодай здогадується про те, яким той насправді був

чудовиськом? Мусить здогадуватися. Чи, можливо, Енді занадто добре

приховував свою справжню сутність. Зрештою, я ж ні про що не

здогадувалася аж до тієї миті, коли довелося дряпати нігтями двері

кімнати на горищі.

Роберт притискає долоню до рота. Хитає головою. Видихає:

— Перепрошую.

Він стрімко виходить із зали. Ми залишаємося вдвох з Евелін.

Евелін — остання, з ким я сьогодні хотіла б залишитися наодинці.

Евелін не тупа. Певна річ, вона знала про ті проблеми, з якими я