Читаем Служниця полностью

— Вона дуже важко переживала їхній розрив. Не хотіла про це

говорити. Власне, досі не хоче. Вона поїхала й навіть змінила ім’я.

Відтоді не зустрічається із чоловіками.

Серце в мене заходиться.

— Господи, я…

— Я завжди хотів дізнатися, що ж такого Енді Вінчестер заподіяв

моїй доньці. — Детектив підтискає губи так щільно, що вони

перетворюються на тонку лінію. — Отже, десь із рік тому я перевівся

сюди й став рознюхувати. Мене зацікавила ота ваша історія про те, що

він буцімто замикав вас на горищі. Але випадало на те, що ніхто не міг

засвідчити правдивості ваших слів. Хоча загалом ніхто й не намагався.

До того, як перебратися у Флориду, Вінчестери незлецьки верховодили

тут над усіма, зокрема й над деким із копів. — Він робить паузу. —

Але я виняток.

У роті в мене так пошерхло, що годі видушити бодай слово. Я просто

дивлюся на нього, вронивши щелепу.

— Якщо хочете знати мою думку, — каже він. — Це горище —

джерело підвищеної небезпеки. Надто легко там випадково

замкнутися. — Коннорс відсторонюється й веде далі вже нормальним

голосом: — Дуже шкода, що таке сталося з вашим чоловіком. І мій

приятель-судмедексперт, авжеж, буде тієї самої думки. Повчальна

історія, чи не так?

— Так… — видушую я. — Дуже повчальна.

Детектив Коннорс востаннє кидає на мене довгий погляд. А тоді

зводиться та йде нагору до колег. А я усвідомлюю раптом дещо

неймовірне.

Схоже, я таки полишу цей будинок без кайданок.

28 Привіт, мамо! ( італ. )

29 Чудово ( італ.).

РОЗДIЛ ШIСТДЕСЯТ ПЕРШИЙ. НIНА

Ніколи не думала, що мені судилося побувати на церемонії прощання

з Енді.

Я часто уявляла собі, як може завершитися вся ця історія, але ніколи

не припускала, що вона завершиться смертю Енді. У глибині душі я

знала, що мені не стане снаги його вбити. А навіть якби я й

спробувала, він здавався безсмертним. Складалося враження, що він

узагалі ніколи не помре. Навіть зараз, дивлячись на його вродливе

обличчя у відкритій труні з кленового дерева, на підтиснуті губи (бо

треба ж було приховати відсутність тих чотирьох зубів, що їх Міллі

примусила його видерти власноруч), навіть зараз я впевнена, що він

от-от розплющиться та знову повстане, щоб завдати ще одного, вирішального удару.

«Ти справді вважала була, що я помер? Сюрприиииз — я

живісінький! Гайда на горище, Ніно!»

Ні. Я не піду на горище. Ніколи більше.

Ніколи.

— Ніно… — На плече лягає чиясь рука. — Як ти?

Зводжу очі. Це Сюзанна. Моя колишня найліпша подруга. Жінка, яка

здала мене просто Енді в лабети, коли я розповіла їй, яке він

чудовисько.

— Тримаюся, — кажу я.

Стискаю носовички в правиці — переважно про людське око. За

увесь цей день я спромоглася витиснути із себе лишень одну

сльозинку, і це було, коли я побачила, як Сесілія вбирається в

простеньку чорну сукню, яку я їй купила для відвідин похорону. Зараз

донька сидить обіч мене в тій самій сукні, біляве волосся скуйовджене.

Енді сказився б, якби її такою побачив.

— Це такий шок… — Сюзанна стискає мою долоню, і мені вартує

чималих зусиль не висмикнути пальці. — Такий жахливий нещасний

випадок.

В очах у неї співчуття й жаль. Але вона щаслива, що помер мій

чоловік, а не її. «Бідолашна Ніна, як же їй не щастить». Вона уявлення

не має, що я відчуваю.

— Жахливо, — бурмочу я.

Сюзанна кидає на Енді останній погляд, відтак відходить. Простує

геть від труни мого чоловіка назад у своє життя. Підозрюю, наша

зустріч на завтрашньому похороні буде останньою. І жодного жалю

через це не відчуваю.

Дивлюся на свої простенькі чорні черевички-човники, всотуючи в

себе тишу зали прощань. Мені не хочеться говорити з відвідувачами, приймати співчуття, вдавати, ніби я спустошена смертю цього

чудовиська. Не можу дочекатися, доки все це завершиться й можна

буде жити власним життям. Завтра — останній день, коли мені

доведеться грати роль скорботної удовиці.

Почувши звук кроків, зводжу очі. Постать Ензо, який з’явився у

дверях, відкидає довгу тінь, кроки його розлунюються тихим залом, наче постріли. Він убраний в темний костюм і ще вродливіший, ніж

коли працював на нашому подвір’ї. Його темні, вологі очі

зустрічаються з моїми.

— Вибач, — каже він тихо. — Мені шкода, але… Я не можу.

Серце в мене обривається. Йому шкода не через Енді. Жодному з нас

Енді не шкода. Ензо шкода, тому що вчора я спитала його, чи він, бува, коли все це завершиться, не хоче поїхати зі мною світ за очі на західне

узбережжя — подалі звідси. Я й не сподівалася була, що він скаже

«так», але те, що він відхилив мою пропозицію, все одно мене

засмучує. Цей чоловік допоміг урятувати моє життя. Він мій герой. Він

і Міллі.

— Ти все розпочнеш спочатку… — Між бровами в нього залягає

маленька зморшка. — Так буде краще.

— Так, — кажу я.