Читаем Рубінова книга полностью

— А що за питання?

— Звідки ви знаєте моє ім'я? — запитала я. — Хто вам розповів про мене?

— У мене були гості з майбутнього, — посміхнулася вона. — Зі мною це трапляється часто.

— Леді Тілні, минулого разу я вже намагався пояснити вам, що ваші гості згодували вам цілком хибні факти, — сказав Ґідеон. — Довіряючи абикому, ви припускаєтеся великої помилки.

— Я завжди це стверджував, — озвався чоловічий голос. У кімнату недбало ввалився якийсь парубок. — Марґрет, я завжди казав, що ти робиш велику помилку, довіряючи не тим людям. О, яке все смаковите! Це для нас?

Ґідеон різко вдихнув, сягнув по мені рукою і схопив за зап'ястя.

— Не підходь! — прошипів він.

Чоловік підняв брову.

— Я тільки візьму сандвіч, якщо ти не проти.

— Пригощайся на здоров'я.

Моя прапрабабуся вийшла з кімнати, а на порозі з'явився дворецький. Хоч і в білих рукавичках, він виглядав як викидайло з елітного клубу.

Ґідеон тихо вилаявся.

— Не бійтеся Міллхауза, — сказав чоловік. — Хоча він одного разу начебто скрутив комусь шию. Через непорозуміння, еге ж, Міллхаузе?

Я дивилася на парубка і не могла відвести від нього погляду. У нього були такі самі очі, як у Фалька де Віллерза, — жовті, наче бурштин. Очі вовка.

— Ґвендолін Шеферд! — він посміхнувся мені й ще дужче нагадав Фалька. Хіба що мав він щонайменше на двадцять років менше, а його коротко стрижене волосся було чорне як смола.

Його погляд налякав мене, він був доброзичливий, але в ньому відчувалося щось іще, чого я не могла визначити. Можливо, гнів? Або біль?

— Мені приємно з тобою познайомитися. — На коротку мить його голос захрип. Він простягнув мені долоню, але Ґідеон схопив мене обома руками і притягнув до себе.

— Ти не доторкнешся до неї!

Брова знову полізла вгору.

— Чого ти боїшся, малий?

— Я знаю, чого ти від неї хочеш!

Спиною я відчувала, як б'ється Ґідеонове серце.

— Кров? — Чоловік узяв один із крихітних, тоненьких сандвічів і закинув собі в рот. Потім він показав нам свої долоні і сказав: — Ніякого шприца, ніякого скальпеля, бачиш? А зараз відпусти дівчину. Ти її розчавиш. — Він знову якось дивно глянув на мене. — Я — Пол. Пол де Віллерз.

— Я так і подумала, — сказала я. — Ви той, хто підбив мою кузину Люсі свиснути хронограф. Нащо ви це зробили?

Пол де Віллерз стиснув губи.

— Мені здається дивним, що ти звертаєшся до мене на «ви».

— А мені здається дивним, що ви мене знаєте.

— Припини з ним розмовляти, — сказав Ґідеон. Його хватка трохи послабшала, він притискав мене до себе однією рукою, а другою намагався відчинити бокові двері в себе за спиною, зиркаючи у сусідню кімнату. Там сидів ще один тип у рукавичках.

— Це Френк, — сказав Пол. — Він не такий великий і сильний, як Міллхауз, тому в нього є пістолет, бачиш?

— Так, — пробурчав Ґідеон, знову зачиняючи двері.

Він-таки мав рацію. Ми вскочили в пастку. Та як таке могло статися? Не могла ж Марґрет Тілні кожен день свого життя накривати на стіл і тримати чоловіка з пістолетом у сусідній кімнаті?

— Звідки ви дізналися, що ми сьогодні з'явимося? — запитала я Пола.

— Ну… Якщо я зараз скажу, що я цього не знав, а зазирнув сюди випадково, ти ж не повіриш? — Вхопивши коржика, він гепнувся на стілець. — Як живеться твоїм милим батькам?

— Стули пельку! — прошипів Ґідеон.

— Але мені ж можна запитати, як її батьки!

— Добре, — відповіла я. — Принаймні мама. Мій тато помер.

Пол отетерів.

— Помер? Але Ніколас прездоровий, як дубовий пеньок!

— У нього було білокрів'я, — відказала я. — Мені було сім, коли він помер.

— О Боже. Мені страшенно шкода. — Пол серйозно й сумно подивився на мене. — Тобі було, певно, жахливо рости без батька.

— Припини з ним розмовляти, — знову сказав Ґідеон. — Він намагається затримати нас, поки не з'явиться підмога.

— Ти все ще думаєш, що я прийшов по вашу кров? — Жовті очі небезпечно блиснули.

— Звісно, — сказав Ґідеон.

— І ти думаєш, що Міллхауз, Френк, пістолет і я не впораємося з тобою? — насмішкувато спитав Пол.

— Звісно, — знову кинув Ґідеон.

— О, я впевнений, що мій любий брат та інші Вартові подбали про те, щоб ти став справжньою бойовою машиною, — зауважив Пол. — Мав же ти, врешті-решт, довести все до ладу. Принаймні з хронографом. Ми свого часу трохи вчилися фехтувати і грати на скрипці. Але я впевнений, що ти вже володієш тхеквондо і всім таким іншим. Те, що потрібно, щоб перестрибувати в минуле і вимагати в людей їхню кров.

— Досі люди давали мені кров самохіть.

— Бо вони не знали, до чого це може призвести!

— Ні! Бо вони не хотіли зруйнувати те, що Вартові століттями охороняли, досліджували і берегли!

— Говорила-їхала, надибала Міхала! Ці патетичні патяки ми чули все життя. Але ми знаємо, що справді замислив граф Сен-Жермен.

— І що це за правда? — вихопилося в мене.

На сходах почулися кроки.

— А ось і підмога, — мовив Пол, не обертаючись.

— Правда в тому, що він як не брехне, то й не дихне, — зауважив Ґідеон.

Дворецький зрушив з місця, і на порозі з'явилася граційна рудоволоса дівчина, на вигляд надто доросла, як для дочки леді Тілні.

— Не можу повірити, — сказала дівчина. Вона дивилася на мене так, ніби зроду не бачила нічого дивовижнішого.