Читаем Рубінова книга полностью

— Звичайно, 1912 року моду не можна порівняти з екстрравагантністю ррококо, — зауважила мадам Россіні, передаючи мені шкіряні чобітки на ґудзичках. — Я б сказала, чаррівність жінок радше ховали, ніж підкреслювали.

— Я б теж так сказала.

— Тепер зачіска. — Мадам Россіні легенько підштовхнула мене до стільця й розчесала моє волосся, зробивши косий проділ. Потім зашпилила окремі пасма на потилиці.

— Чи не занадто… гм… пишно тут, за вухами?

— Так і треба, — кинула мадам Россіні.

— Але я не певна, що мені це личить, як ви гадаєте?

— Тобі личить геть усе, маленька моя Лебедина Шийко. Крім того, це не конкурс крраси. Ідеться про…

— …автентичність. Я знаю.

Мадам Россіні розсміялася.

— От і добре.

Цього разу по мене прийшов доктор Вайт: він мав відвести мене в підвал із хронографом. Доктор, як завжди, став на ліву ногу, зате Роберт, маленький хлопчик-привид, щиро мені посміхався.

Я посміхнулася у відповідь. Він був страшенно ласкавий, з його світлими кучериками і ямочками на щоках.

— Привіт!

— Привіт, Ґвендолін, — відповів Роберт.

— І чого б це я так бурхливо радів, зустрівшись, — зауважив доктор Вайт, махнувши чорною пов'язкою.

— О ні, нащо вона знов?

Немає підстав довіряти тобі, — відповів доктор Вайт.

— Ага! Дайте сюди, гррубіян! — Мадам Россіні вихопила у нього з рук чорну хустку. — Цього разу ніхто не зіпсує зачіску Ґвендолін!

А шкода. Мадам Россіні власноруч і дуже обережно зав'язала мені очі. Жодна волосина не вибилася з-під пов'язки.

— Хай щастить, люба, — сказала вона мені вслід.

Я наосліп махнула рукою на прощання. Знову це неприємне відчуття — шпортатись у порожнечі. Але шлях до підвалу щоразу здавався дедалі знайомішим. Тим паче що зараз мені допомагав Роберт. «Ще дві сходинки, потім ліворуч через потаємні двері. Обережно, поріг. Ще десять кроків, і ми на широких сходах».

— Дійсно крутий сервіс, дуже дякую.

— Не треба іронії, — сказав доктор Вайт.

— Чому ти чуєш мене, а він — ні? — засмучено запитав Роберт.

— Я теж, як на те, не знаю, — відказала я, і мене охопило співчуття до нього. — Ти хочеш йому що-небудь сказати?

Роберт промовчав.

Доктор Вайт мовив:

— Ґленда Монтроз має рацію. Ти справді розмовляєш сама з собою.

Я просувалася напомацки вздовж стіни.

— Ох, я знаю цю нішу. Зараз знову сходинка, ось вона, і через двадцять чотири кроки повертаємо праворуч.

— Ти рахувала кроки!

— Хіба що з нудоти. Чому ви, власне, такий недовірливий, докторе Вайт?

— Де там! Анітрохи. Я тобі цілком довіряю. Поки що. Бо наразі ти досить чемна, хіба що збита з пантелику схибнутими ідеями твоєї матері. Проте Хтозна, що з тебе вийде. А тому мені б не хотілося, щоб ти знала місцезнаходження хронографа.

— Не може ж цей підвал бути таким великим, — заперечила я.

— Ти й гадки не маєш, — заявив доктор Вайт. — Ми в ньому губили людей.

— Справді?

— Так. — У його голосі почувся відгомін сміху, і я зрозуміла, що він жартує. — Дехто цілими днями блукав коридорами, а потім їх знову виносило до початку.

— Я б хотів сказати йому, що мені дуже шкода, — мовив Роберт. Очевидно, йому потрібен був час, щоб роздуматися.

— Ох. — Бідолашний хлопчина. Я б залюбки зупинилася й обійняла його! — Але ти ж не винен.

— Ти впевнена? — Доктор Вайт, мабуть, досі думав про тих, хто десь подівся в підвалі.

Роберт засопів.

— Вранці ми розбили глека. Я сказав, що ненавиджу його і хотів би мати іншого батька.

— Але він же не сприйняв це серйозно, напевно, що ні!

— Сприйняв. І зараз він гадає, що я його не люблю, і я більше не можу йому це сказати. — Тонкий голосок, який зараз помітно тремтів, краяв мені серце.

— Тому ти досі тут?

— Я не хочу залишати його самого. Він не може бачити й чути мене, але можливо, відчуває, що я поруч.

— Ох, золотко. — Я більше не могла витримати і зупинилася. — Я впевнена, він знає, що ти його любиш. Кожен батько знає, що діти іноді щось бовкають язиком, хоча насправді так не думають.

— Але, — раптом глухо мовив доктор Вайт, — якщо батько днів на два заборонив дітям телевізор, бо вони кинули велосипед під дощем, то хай не дивується, коли вони верещатимуть й верзтимуть таке, що зазвичай їм би й на думку не спало.

Він повів мене далі.

— Я рада, що ви це сказали, докторе Вайт!

— Я теж, — докинув Роберт.

Залишок шляху ми з ним перебували в чудовому настрої. Нарешті відчинилися важкі двері — і знову зачинилися за нашими спинами.

Я зняла пов'язку. Перший, кого я побачила, був Ґідеон із циліндром на голові. Я розреготалася. Ха! Зараз бовдуром у капелюсі був він!

— У неї сьогодні душа співає, — зауважив доктор Вайт. — Бо вона вже встигла набазікатися з собою. — Але голос його звучав не так саркастично, як зазвичай.

Містер де Віллерз теж розреготався.

— Як на мене, справді кумедно, — промовив він крізь сміх. — Ти схожий на директора цирку!

— Радий, що вам сподобалося, — кинув Ґідеон.