— Бо тут так спокійно. Коли ми повернемося, напевно, знову почнуться чергові нескінченні балачки. І чесно кажучи, я б залюбки обійшовся без дядька Фалька, який звик мене туди-сюди попихати.

Ха! Зараз я знову можу вставити своє слово!

— Не найкраще відчуття, еге ж?

Він похитав головою.

— Ні. Таки ні.

Зовні з боку нефа щось зашаруділо. Я здригнулась і знову подивилася в щілину запони. Це була лише літня жінка, що запалювала свічку.

— Що буде, якщо ми зараз перескочимо? Не хотілося б мені приземлитися на коліна якогось… гм… малого, що надумав сповідатися. І можу собі уявити, що священик буде не в захваті.

— Не бери в голову, — Ґідеон тихо засміявся. — У наш час ця сповідальниця завжди вільна. Вона, так би мовити, зарезервована для нас. Пастор Джейкобе називає її ліфтом у пекло. Само собою, він — член Ложі.

— Скільки нам залишилося до зворотного стрибка?

Ґідеон зиркнув на свій годинник.

— Час у нас ще є.

— Тоді нам треба як слід його використати. — Я хихикнула. — Ти не хочеш мені сповідатися, сину мій? — Це просто вилетіло з мене, і тієї ж миті я ясно зрозуміла, що тут відбувається.

Я на початку минулого століття сиджу в сповідальні з Ґідеоном-досі-відомим-як-містер-Свинтус і фліртую з ним, аж гай гуде! Боже! Чому Леслі не складе для мене папку з вказівками на цей випадок?

— Тільки якщо ти теж висповідаєш переді мною свої гріхи.

— Так, тобі б цього, звичайно, дуже хотілося. — Я поквапилася змінити тему. Ця була занадто слизькою. — До речі, з пасткою ти мав рацію. Але звідки Люсі з Полом могли знати, що ми з'явимося саме сьогодні?

— Поняття не маю, — відповів Ґідеон і раптово так близько нахилився до мене, що наші носи опинилися один від одного всього за кілька сантиметрів. У сутінках його очі здавалися геть темними. — Але, можливо, ти це знаєш.

Я розгублено закліпала (вдвічі розгублено: по-перше, з огляду на саме питання, але ще більше через його раптову близькість).

— Я?

— А що, коли ти та людина, яка виказала Люсі й Полу місце умовленої зустрічі?!

— Що? — Я, напевно, виглядала вкрай нерозумно. — Що за дурня! Коли б це я могла таке зробити? Я навіть не знаю, де взагалі той хронограф. І я б ніколи не допустила, щоб… — я затнулась, аби не бовкнути, бува, чого-небудь зайвого.

— Ґвендолін, ти ж не знаєш, що можеш натворити в майбутньому.

Це треба було спочатку переварити.

— Так само це міг бути й ти сам, — відказала я.

— Теж правда. — Ґідеон відкинувся назад на свою половину, і в сутінках я побачила, як блиснули його зуби. Він посміхався. — Я думаю, що нам удвох буде досить цікаво найближчим часом!

Ця фраза викликала у мене в животі прилив тепла. Перспектива майбутніх пригод мала б мене налякати, але зараз вона наповнила мене відчуттям якогось шаленого щастя.

Так, це буде цікаво.

Ми помовчали. Потім Ґідеон озвався:

— Нещодавно в кареті ми говорили про магію Крука, — пам'ятаєш?

Звісно, я пам'ятала. Кожнісіньке слово.

— Ти сказав, що в мене не може бути цієї магії, бо я просто звичайна дівчина. Яких ти знаєш цілу купу. Які юрбами ходять в туалет і шпетять Лізу, бо…

На мої губи лягла долоня.

— Я пам'ятаю, що я сказав. — Зі своєї кабіни Ґідеон нахилився до мене. — І мені дуже шкода.

Що? Я сиділа як громом уражена, не спроможна поворухнутись або навіть просто вдихнути. Його пальці обережно чіпали мої губи, торкнулися підборіддя й піднялися по щоці аж до скроні.

— Ти не звичайна, Ґвендолін, — прошепотів він, а рука його гладила моє волосся. — Ти вкрай незвичайна. Тобі не потрібна ніяка магія Крука, щоб бути особливою для мене. — Його обличчя наблизилося. Коли його губи торкнулися моїх, я заплющила очі.

Окей. Здається, зараз я знепритомнію.

Епілог

24 червня 1912 року

Сонячно, 23 градуси в тіні.

Леді Тілні прибула точно о 9-й годині для елапсування.

Рух транспорту в Сіті утруднює марш протесту якихось божевільних бабег, які вимагають виборчого права для жінок. Ми радше організуємо колонії на Марсі, ніж це відбудеться. Поза цим ніяких особливих пригод.

Звіт: Френк Майн, Внутрішнє Коло

Лондон, Гайд-парк, 24 червня 1912 року

Ці парасольки від сонця справді практичні, — сказала вона, крутячи свою парасольку навколо осі. — Не розумію, чому вони вийшли з моди.

— Може, тому, що тут увесь час ллє дощ? — Він посміхнувся їй. — Але мені вони теж подобаються. А білі мереживні сукні тобі неабияк пасують. Я мало-помалу звикаю до довгих спідниць. Бо так гарно, коли ти щоразу скидаєш їх одна по одній…

— Але я ніяк не звикну до того, що вже не носитиму брюк, — поскаржилася вона. — Я щодня зітхаю за своїми джинсами.

Він знав абсолютно точно, що не джинсів їй страшенно бракує, проте не наважився про це сказати вголос. Якусь хвилю вони мовчали.