Читаем Перверзія полностью

Поки Анджеліко відносив спорожнілі пляшки і приносив нові — тільки вже не з вальполічеллою, а з соаве, — мій гість Станіслав узявся до невеличкого зграбного бандолеона і трохи пограв якихось своїх мелодій, однак невдовзі вийшов на необхідну тональність, аби виконати (без уловних вухом неточностей) «La venenosa» й відразу після неї «La lusignola» незабутнього Тарквініо Мерулі. Я дуже похвалив його за спосіб виконання — дещо затвердий як на італійську музику, але тим і своєрідний. «Чи у вас також є любовні пісні?» — поцікавився я. «Наші любовні пісні покидають нас разом із нашими дівчатами. Вони хочуть жити в інших країнах», — була відповідь. «Твоя жінка поїхала до іншої країни?» — «Так, але не до Америки», — була відповідь. «Хай їй там добре ведеться», — зітхнув я, оновлюючи вміст наших келихів молодим соаве. «Окрім як за П'ятикнижжя, я не знаю, за що б іще нам випити», — зізнався розгублений Станіслав. «Як? — розворушував його я. — А п'ять Тайн живих? А п'ять хлібів? А п'ять отворів людського лиця, створених Богом? А п'ять отців церкви, яких, сам не знаю за що, люблю найбільше: Климент Александрійський — раз, Іполіт Римський — два, Амброзій Медіолянський — три, Зенон Веронський — чотири і Августин Блаженний — п'ять, хоч цей п'ятий і заперечував музику?..»

Мій перелік справив на нього враження, і ми осушили келихи до дна. Тут, не відійшовши ще далеко від числа п'ять, я ніби ненароком запитав: «До речі, ти почав нині, здається, з того, що нібито збираєшся порушити п'яту заповідь?» «Я мушу це зробити, отче Антоніо», — сказав він ущерть набитим бринзою ротом. «А ти свідомий того, що неминуче будеш за це покараний — навіть, якщо тобі сто разів удасться надурити земне правосуддя? Чи свідомий ти того, що сподобитися прощення і спасіння за такий тяжкий гріх украй нелегко? Що це — одна з найкоротших доріг до занапащення душі, отже, й до пекла? Що, відбираючи комусь життя, людина свідомо повторює злочин Каїна? То, може, варто спинитися? Невже аж так мало сили в тобі, що не годен ти побороти цього змія-людовбивцю?» «Але якщо я цього не зроблю, то вб'ють мене», — була відповідь.

Я мусив це трохи обміркувати, тож налив до келихів ушосте. Навколо нас згустилася велика темрява. Лише принесений Анджеліко ліхтар висвічував наш дерев'яний столик і гарні предмети на ньому — пляшки, хліб, сир, рибину, трохи цибулі й винограду. Над Венецією сходив блідий півмісяць. Звідкілясь із-під могил, з-за наших спин уже виклубочувалися сизі липкуваті дими. Знову заповідалося на нічний туман. Робилося зимно, і ми щільніше закутались у свої плащі. Відтак пошанували число шість, випивши за шість істин віри, за шість днів творіння Господом світу, за Авеля, Ісаака, Йосифа, Мойсея, пасхальне ягня та мідяного вужа. «За шість разів по сто одинадцять», — підморгнув мені з темряви Станіслав. Я схопив рукою його густу і шовкову на дотик чуприну й боляче смикнув за неї. «Намну тобі вуха, як будеш так жартувати», — попередив я його, і ми обидва зареготали, а потім одночасно схаменулися.

«За останні декілька років я звик до цвинтарів, отче Антоніо, — знову заговорив по кількох хвилинах тиші Станіслав. — Був такий час, коли я працював гробарем. Я на цвинтарях розуміюсь як мало на чому. І тут я проблукав нині пополудні добрих дві години. Мені здається, мертві прислухаються до нас». «Наділений такою чутливістю душі, музикальністю, внутрішнім потягом до добра, невже ти гадаєш, ніби спроможний убити?» — підійшов я до нього з іншого боку. «Не знаю, отче. Мабуть, ви занадто добре про мене думаєте. Дякую вам за це», — і, взявши від мене мандоліну, Станіслав зі знанням діла вибренькав на ній «Пробу струни» непутящого Джанамброзіо Дальца — твір не надто вибагливий, але вельми рідкісний, коли йдеться про всілякі репертуарні збірники з антикварних крамниць, а потім провістив мовою своєї землі пісню, зміст якої пізніше переповів мені. Йшлося в ній про хлопця, який з великого кохання отруїв свою дівчину (аналогічний випадок стався у Бергамо два з половиною роки тому), за що отримав сім років каторжних робіт. Хлопця звали Грицем — на честь східного святого Григорія Теолога, як я собі думаю. Упродовж кожного із семи років той Гриць прилучався до чергової таємниці. Перемінений і втаємничений, повернувся він, відбувши строк покарання, додому. І тут віднайшов свою кохану живою — виявляється, вона проспала сім років непробудним сном, дуже схожим на смертний. Так вони знову щасливо поєдналися. Мелодія була досить солодкозвукою, а мова слів могла би навіть сподобатися, коли б не завелика кількість шиплячих.