Юрій Андрухович

Перверзія

Її звати Ада Цитрина, а його Янус Марія Різенбокк. Я сиджу в їхньому «альфа ромео», припустимо, що це «альфа ромео», і ми мчимо автобаном з Мюнхена у Венецію. З Мюнхена. У Венецію.

Це сталося зі мною позавчора, 3 березня, великопісної середи, першого дня по закінченні карнавалу. Це була піша прогулянка Мюнхеном у надії побачити рештки неприбраного свята: купи сміття, биті пляшки, потоптані хвости і крила, здерті фарбовані мармизи. Нічого подібного я вже не застав, бо вибрався до міста аж пополудні. Вулиці і площі було вичищено ще, напевно, вдосвіта…

Я знайшов короткотривалий притулок у кав'ярні «Люітпольд», яку розшукав за малою на Брієннєрштрассе (чи, як тут кажуть, «штразе»), 11, де дозволив собі один за одним два подвійні «ремі-мартени» (перший на вшанування пам'яті Рільке, другий — Стефана Ґеорге). Коли мені зробилося зовсім тепло, я виповз із кав'ярні й рушив помаленьку в бік Швабінга, поминаючи Одеонсплятц і залиту першим присмерковим освітленням Людвігштрассе. Вітрини обіцяли все на світі, навіть безсмертя. Ніхто не посипав голову попелом. Тисячі перехожих рухалися поруч зі мною в цьому іграшковому меґаполісі. Але порядні люди такого дня мусять причаститися рибою: Ash-Wednesday (як називав усе це Еліот), Aschenmittwoch[1], попіл, смуток, меланхолія і риба.

Так починається піст…

Тепер один ліричний момент. Не доходячи ще до університету і Тріюмфальної брами, я відчув, що починається весна. Це було все разом: теплий вітер, трохи дірчастого снігу, мій розпанаханий плащ, метляння шалика, нова сорочка, запах нової сорочки, печених каштанів, гострих приправ, запах іще там чогось, якихось жінок, чоловіків, що плинули поруч, музика з-за рогу, стиск у грудях, — я зупинився менш ніж на мить, та де там, я не зупинявся, я просто зрозумів — але яке «зрозумів», коли це зовсім не те слово, і «відчув» не те слово, і ніхто мені не підкаже потрібного слова — я прочув чи що, якісь великі зміни, бодай одну, щось таке…

Її звати Ада, а його доктор Різенбокк, приватна урологія в Поссенгофені. І вони везуть мене до Венеції своїм автом. Я трохи очухався щойно перед австрійським кордоном. Аж тоді впізнав майже на дотик потребу щось наговорити в цей диктофон.

Так от, позавчора, великопісної середи увечері, я врешті вийшов на Швабінґ, на залиту ще дразливішими вогнями Леопольдштрассе. Я був готовий до пригод, аж стрибав усередині свого тіла. Пригода тут-таки знайшла мене: присадкувата й червоногуба мулатка, коротконога і в короткій спідниці, з шаленими заокругленнями, обвішана брязкальцями, в обшитому блискітками тісному декольте, повія з якихось інших веселих кварталів, бо Швабінґ тепер уже не той, що за часів символізму і кайзера Вільгельма. Вона стояла у брамі під ліхтарем і виглядала з натовпу необхідне їй обличчя. У мене виявилося саме таке, я побачив її спалах, вона всміхнулась, я все зрозумів, стало до дідька зимно у грудях, залишалося ще з десять кроків, не цілих сто марок у портмоне, які я мав при собі, аж ніяк не гарантували нашу домовленість, за п'ять кроків до неї я почув «hallo, kommst du mit?»[2], ще два кроки я мовчав нарешті видихнув просто у неї «ja, ich komme mit, Liebling, wieviel?»[3], вона не відповіла «wieviel», крутнулася на своїх садо-мазопідборах, узяла мене за руку і підвела до брами. Отже, була все-таки місцевою, зі Швабінґа, браму відчинила ключем, задля special effect'y видобутим із того запаморочливого декольте, і так ми опинилися в будинку, де вона попровадила мене сходами догори, час від часу озираючись і губато всміхаючись, тож я почув, як у мені піднімається і бунтує вся повздержливість останніх місяців, а навіть років, ці брязкальця на ній були просто нестерпні, я готовий був заїхати в неї вже тут, на сходах, притиснувши її до перил і задерши суто символічну, куцу спідничину з червоного шовку. Проте вона зберігала безпечну відстань і все провадила кудись угору, на якийсь дев'ятий поверх чи що, при цьому увесь час наспівувала якоюсь тропічною мовою, може амхарською. Так нарешті ми опиняємося в переповненому людом помешканні, обкуреному й обкадженому всілякими екваторіяльними пахощами, підсвіченому зеленими і червоними лампами, де всі без винятку співають…

…Oro, я навіть не зауважив, як ми перетнули австрійський кордон. Прочитав тільки «Кіферсфельден» чи щось подібне, якісь жукові поля. Кам'яні стіни по обидва боки від шосе, нарешті гори, ми в'їхали в гори, всюди виявилося до холери снігу, аж доктор Різенбокк — це я про тебе, про тебе — мусив начепити захисні окуляри. Він сидить за кермом і ані слова не знає по-українському. Інша справа його дружина. Вона все розуміє, сама з походження українка, вона поруч із ним, на передньому сидінні, як і належиться, Frau Riesenbock; уся в чорному та вишневому, але вона мене не чує…