Читаем Перверзія полностью

Від Сан Дзаккарія по Фондамента дель Осмарін Респондент продовжив шлях на північ, але не до ортодоксійної церкви Сан Джорджо деї гречі (як можна було припустити з його хе-хе — богомільного настрою) і не поліційної квестури (як можна було би сподіватися в його становищі). Респондент обрав для пересування Руга джуффо з чого я виснував про наступну ціль його маршруту — Церкву Санта Марія Формоза (і не влився). Щоправда, недовгий час Респондент вагаючись походжав перед будівлею музею Кверіні Стампалія раз у раз поглядаючи на годинник і щось вираховуючи пошепки (здогадуюся що). Однак відвідання музею все ж не могло входити у Респондентові плани (через що він рушив далі). У церкві Санта Марія Формоза Респондент перебував навіть триваліше, ніж у попередній (близько сорока хвилин). Я встиг на площі, випити малу пляшку бардоліно і з'їсти дзуку баруку[28] (гидота яких ще пошукати!). Припускаю, що Церіна зовсім не захворіла, а просто хоче звалити на мене весь обсяг роботи (про це я думав на площі Санта Марія Формоза, поїдаючи трикляту печену диню, перепрошую Монсиньйора) респондент (покинувши нарешті церкву) узяв трохи східніший напрям (по Калле Люнга) і, перетнувши міст над Pio ді Сан Джованні Лятерано, скерував свої дорогоцінні стопи, ясна річ (Монсиньиор уже здогадався), до церкви Сан Дзаніпольо (що насправді означає не одного, а відразу двох святих) Поблизу церкви його увагу надовго (три хвилини) прикував кінний пам'ятник кондотьєра Бартольомео Коллеоне (не інакше як сподобалася кінська задниця, перепрошую). Тут до Респондента підкотилися дві молоді японки з проханням сфотографувати їх на тлі пам'ятника (Респондент розплився в люб'язній посмішці). Обидві гейші аж пирскали сміхом від якихось його жартів можна здогадуватися, тлустих і солоних). Нарешті Респондент переконав їх фотографуватися не перед, а за пам'ятником, на тлі згадуваної кінської задниці з хвостом (підтвердження моєї версії — перевірити на предмет зоофілії). Удовільнивши грайливих японок, Респондент вишкірено попрощався з ними і, знову споважнівши, пішов (як Монсиньиор і не сумнівався) всередину церкви Сан Дзаніпольо (я залишався на площі). Поки Респондент у черговий раз «молився» (гм-гм), я спостерігав за прибуттям до берега човна швидкої медичної допомоги, вивантаженням хворого (гострий напад сечокам'яної недуги, хоч оперативне втручання, на мій погляд, ще не обов'язкове) і перенесенням тіла до приміщення шпиталю (колишня скуоля ді Сан Марко). Церіна дедалі більше звикає до того, що Монсиньйор її фаворизує, думав я (перепрошую Монсиньйора).

Через добрих півгодини Респондент вийшов із церкви і (попри будівлю шпиталя) знову взяв стрімко на північ (по Фондамента деї Мендіканті). Йому зустрілося кілька гарних великих шведок, які його зупинили, аби про щось розпитати (з властивою шведкам неуважністю прийнявши Респондента за венеційця). Рівно п'ять з половиною хвилин Респондент дурив їх, вдаючи, ніби говорить по-італійськи (у відповідь на що шведки лунко і заклично сміялися). Тоді Респондент урешті перейшов на англійську і милостиво (але чи правильно?) пояснив ясноволосим бестіям, куди їм слід рухатися далі. Респондент махав рукою в напрямі Ріальто, з чого Монсиньиор може зробити висновок про дальшу мету походу невідомих шведок (а я утримаюся, бо це не входить у мої й так занадто роздуті обов'язки). Дехто дозволяє собі цілими днями вилежуватися на готельному ліжку (слухаючи всілякі італійські опери), а я мушу гарувати за двох тільки тому, що Монсиньйор покладає на мене великі надії (і недаремно).

Простуючи по Фондамента деї Мендіканті, Респондент щоразу частіше поглядав на годинник (версія: Респондент мав із кимось домовленість про зустріч). Однак порівнявшися з церквою Сан Ляццаро деї Мендіканті, Респондент не зміг утриматися від спокуси і (як уже зрозуміло Монсиньйорові) зайшов досередини. Я перечекав ці чверть години у прилеглому до церкви садку, де спостерігав за грою в м'яч на молодій траві кількох рухливих підлітків (особливо запам'ятався найстарший з них, з довгими ногами і розвинутим торсом). Я вже хотів підійти ближче і познайомитися з малечею, проте в цю хвилину Респондент (знову — бр-р-р — хрестячись) вийшов із церкви і продовжив рух на північ (ясна річ, до Фондамента Нуове). Малий, здається, щось відчув з мого боку (відбиваючи м'ячі, він щоразу ніби хизувався своєю вправністю, а якось навіть відверто і швидко глянув мені в очі, аж спаленівши по цьому). Я з прикрістю мусив піти слідом за Респондентом. Хлопчина дивився мені вслід (як я почув, його звати Черубіно), так, дивився мені вслід, затулившися від призахідного сонця сильною і ніжною водночас долонею. А втім, то лише запах весняної землі так розморив мене (Монсиньйор, безумовно, знає, як від таких запахів крутиться голова).

Перейти на страницу:

Похожие книги

Последний рассвет
Последний рассвет

На лестничной клетке московской многоэтажки двумя ножевыми ударами убита Евгения Панкрашина, жена богатого бизнесмена. Со слов ее близких, у потерпевшей при себе было дорогое ювелирное украшение – ожерелье-нагрудник. Однако его на месте преступления обнаружено не было. На первый взгляд все просто – убийство с целью ограбления. Но чем больше информации о личности убитой удается собрать оперативникам – Антону Сташису и Роману Дзюбе, – тем более загадочным и странным становится это дело. А тут еще смерть близкого им человека, продолжившая череду необъяснимых убийств…

Александра Маринина , Виль Фролович Андреев , Екатерина Константиновна Гликен , Бенедикт Роум , Алексей Шарыпов

Детективы / Приключения / Современная русская и зарубежная проза / Фантастика / Прочие Детективы / Современная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее