Читаем Печера ідей полностью

^{* Не знати чому, кажете? Мене знову пориває на сміх! Цілком очевидно, що ейдетичні образи раз по раз проникають до Діагорової свідомості (цікаво, що з Гераклом такого ніколи не відбувається — він бачить лише те, що бачать його очі). Таким чином «посмішка кобили» перетворюється у спогад про посмішку Менехма.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

З чистої цікавості, а також прагнучи змінити тему, Діагор запитав:

— Що може спонукати людину до таких учинків, які скоїв Менехм? Що опускає нас до рівня диких тварин, Платоне?

Кобила пирхнула, доїдаючи останні криваві шматки м’яса.

— Нас отуплюють пристрасті, — замислившись на хвилину, відказав Платон. — Чеснота вимагає зусилля, що на тривалому відтинку часу дає приємні й корисні результати, але пристрасті — це миттєві, раптові бажання; вони засліплюють нас, заважають думати розважливо… Ті, хто, як Менехм, віддається блискавичним утіхам, не розуміють, що чеснота — це значно триваліша й зисковніша насолода. Зло — це невігластво, звичайне, просте невігластво. Якби ми всі знали про переваги чесноти й уміли міркувати вчасно, ніхто з власної волі не вибрав би зло.

Кобила знову запирхала, розбризкуючи кров із зубів. Здавалося, вона регоче, відкопиливши червонясті варги.

— Іноді я думаю, Платоне, що зло глузує з нас, — замислено відказав Діагор. — У такі миті я втрачаю надію і починаю вірити, що зло нас подолає і насміється над нашими зусиллями, що наприкінці воно чекатиме на нас і останнє слово лишиться за ним…

«І-го-го! І-го-го!» — заіржала кобила.

— Що це за галас? — запитав Платон.

— Це дрізд. Ондечки, — показав Діагор.

«І-го-го! І-го-го!» — повторив дрізд і злинув у повітря.*

__________

^{* Ця метаморфоза ейдетичної кобили в реального дрозда (себто дрозда, що належить до реальності твору) підкреслює головне запитання цієї сцени: чи глузує зло з філософів? Не забувайте: дрізд — чорного кольору…}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вони обмінялися ще кількома словами, а тоді розпрощались як друзі. Платон попрямував до свого скромного помешкання біля гімнасія, а Діагор — до будинку школи. Він почував задоволення й неспокій, як то траплялося завжди після розмови з Платоном. Ментор горів бажанням застосувати на практиці те, чого, як йому здавалося, він навчився. Завтра, думав Діагор, він почне життя заново. Цей досвід навчить його, що не слід занедбувати виховання жодного учня, не слід мовчати, коли потрібно говорити, навчить бути учневі не лише за повірника, а й за наставника і порадника… Трамах, Евней та Анфіс — це три його тяжкі помилки, яких він більше ніколи не припуститься!

Зайшовши у прохолодну сутінь передпокою, Діагор почув якийсь шум, що долинав із бібліотеки, і насупився.

Бібліотека Академії розміщувалася у залі з великими вікнами, до якої вів короткий коридор праворуч від головного входу. Зараз двері були відчинені — дивно, адже лекції начебто скасовано, а учні не мали звички присвячувати вільні дні вивченню текстів. Хіба що котрийсь із менторів…

Діагор рішуче підійшов і зазирнув до бібліотеки.

Рештки світла з бенкету присмеркового сонця сочилися крізь вікна без віконниць. Перші столи були порожні, далі теж нікого не було, а ось у глибині зали… У глибині зали він побачив стіл, завалений папірусами, за яким, однак, ніхто не сидів. Як видавалося, неторкнуті були й полиці, на яких під дбайливим наглядом зберігалися філософські тексти (зокрема й не один примірник Платонових «Діалогів»), а також поетичні та драматичні твори. «Чекайте-чекайте, а онде, у лівому кутку…»

Там спиною до Діагора стояв якийсь чоловік. Нахилившись, він шукав щось на нижніх полицях, і тому філософ не помітив його відразу. Зненацька чоловік різко випростався зі згортком папірусу в руці, і Діагор упізнав його, навіть іще не бачивши обличчя.

— Геракле!

Розгадник обернувся з непритаманною йому прудкістю — наче кінь, підстьобнутий батогом.

— А, це ти, Діагоре!.. Коли ти запросив мене до Академії, я познайомився з кількома рабами, і сьогодні вони впустили мене до бібліотеки. Не сердься на них… ну і на мене, звісна річ…

Філософові спершу здалося, що Геракл занедужав: обличчя його було таке бліде, наче з нього сплинула вся кров.

— Але що…

— Клянуся священною Зевсовою егідою, — перебив його Геракл, що аж тремтів. — Ми зіштовхнулися з могутнім і незвичайним злом, Діагоре, злом, бездонним, наче морська безодня, злом, яке стає темнішим, що глибше ми в нього занурюємось. Нас ввели в оману!