^{— Ти… ти — жахливий, безжальний… — я затнувся, силкуючись дібрати відповідного слова. «Убивця? Злочинець? Кат?» Урешті, збагнувши, що мою відразу до цієї людини не витлумачити словами, я в розпачі вигукнув: — …бозна-хто! — і виклично додав: — Гадаєш, ти мене залякав?.. Це ти боїшся, і тому ховаєш обличчя під маскою!}

^{— Хочеш зняти з мене маску? — урвав мене тюремник.}

^{Запала глибока тиша.}

^{— Ні, — урешті відказав я.}

^{— Чому ж?}

^{— Бо знаю: якщо побачу твоє обличчя, ніколи не вийду звідси живим…}

^{Знову почулося його ненависне хихотіння.}

^{— Отже, щоб почуватися в безпеці, ти потребуєш моєї маски, а я для того самого — твоєї присутності! Це означає, що нам не можна розлучатися! — він попрямував до дверей, вийшов і зачинив їх, перш ніж я дістався до них. Крізь шпарини до мене долинув його голос. — Перекладай далі. І подумай ось про що: якщо ключ є, і ти його знайдеш, я тебе випущу. Але якщо його нема, ти ніколи не вийдеш звідси. Тож насамперед ти зацікавлений у тому, щоб цей ключ існував, чи не так?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

10*

__________

^{* «Пронизливо пахне жінкою. А на дотик… о, ця гладенька пружність! Немовби м’якість дівочого перса поєдналася з твердістю біцепса атлета». Такий абсурдний опис подає Монтал, розповідаючи про текстуру папірусу з десятим розділом.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Хочеш зняти з мене маску?

— Ні, бо тоді не вийду звідси живим.**

__________

^{** Цей пароль (за якусь хвилю ми дізнаємося, що це пароль) із дивною точністю відтворює уривок моєї розмови з тюремником кілька годин тому. Ще одна «ейдетична приманка»?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вони стояли перед темним входом-ротом, вирубаним у скелі. Ледь-ледь вигинаючись, фриз разом із порогом скидалися на величезні жіночі губи. Однак невідомий скульптор вирізьбив на фризі мармурові андрогінні вуса, оздобивши їх постатями оголених і войовничих парубків. Це був невеликий храм Афродіти у північному схилі Пніксу[65], але, проникаючи всередину, годі було уникнути враження, що спускаєшся у глибоке провалля, печеру в Гефестових володіннях.

— Певними ночами щомісяця, — дорогою пояснював Геракл Діагорові, — приховані двері всередині відчиняються і впускають відвідувачів до поплутаних переходів, що пронизують цей схил пагорба. Перед входом стоїть вартовий у масці й темному плащі; це може бути як чоловік, так і жінка. Потрібно правильно відповісти на його запитання, інакше він нас не пропустить. На щастя, мені відомо, який сьогодні пароль…

Сходи були широкі. До того ж спуск полегшувало світло рівномірно розміщених смолоскипів. Міцний запах диму й пахощів дужчав із кожною сходиною. Чути було замасковані відлунням солодкаві запитання гобоя і мужні відповіді кимвалів, а також голос рапсода[66] невизначеної статі. Наприкінці сходів, за поворотом, була невеличка кімната, що мала, як видавалося, два виходи: вузький і темний тунель ліворуч та приладнана до каменю завіса праворуч. Повітря було задушливе, майже непридатне для дихання. Біля завіси стояла якась особа. Її маска зображала гримасу жаху. На особі був коротенький, майже непристойний хітон, але більшу частину голизни затушковувала темрява, і тому важко було зрозуміти, хто перед ними: неймовірно худорлявий юнак чи дівчина з пласкими грудьми. Побачивши новоприбулих, особа відвернулася, взяла щось із прикріпленої до кам’яної стіни полички і вручила це їм. Юним голосом, що міг належати як чоловікові, так і жінці, вона сказала:

— Ваші маски. Священний Діоніс Бромій. Священний Діоніс Бромій.