І Гарпер їй розповіла. Що мама Меґі поїхала з міста. Що вона збрехала батькові, який не дозволяв їй ходити на вечірки. Що Меґі збиралася зустрітися там із хлопцем. Що потім вони удвох кудись зникли, а затим Меґі повернулася вся в сльозах. І Гарпер із другом відвезли її додому.

А потім був кібербулінг. І про образи й повідомлення розповіла.

— Після того вечора ви з нею більше не бачилися?

Гарпер заперечно похитала головою:

— Вона заблокувала усі сайти, присвячені її брату, і сказала, що їй треба відпочити від соціальних мереж, від те­лефона.

— Це було незвично?

— Вона не була телефонною маньячкою. Але вона жила сайтами про брата. Ви бачили серіал?

Келлер кивнула. Її серце стискалося від думки про ту дів­чинку з серіалу — юну слідчу, яка допомагає своєму таткові, — і про її втечу з вечірки після хтозна-якої неприємної пригоди з хлопцем.

— Коли ти прочитала її повідомлення і побачила, що вона заблокувала сайти, ти їй намагалася подзвонити?

— Аякже! Вона моя найліпша подруга! І я не знала, що мені, в біса, робити, щоб показати отим падлюкам… — Гарпер замовкла. — Вибачте.

— Нічого.

— Я сказала, що вона завжди й в усьому може покластися на мене.

— А Меґі що відповіла?

— Сказала, що вони їдуть до Мексики на весняні канікули. Що в неї все добре і їй просто треба кудись виїхати з міста.

— А ти знала, що вони збиралися кудись їхати?

— До вечірки — ні. Вона пояснила, що вони вирішили це в останню хвилину.

— А з Мексики вона тобі не писала?

Гарпер заперечно хитнула головою.

Келлер вирішила, що Гарпер уже достатньо заспокоїлася, щоб продовжити розмову про вечірку.

— Ти комусь говорила — батькам, учителям чи ще комусь — про те, що трапилося на вечірці?

— Вона не хотіла, щоб її батько дізнався. Сказала, що він… Вона примусила мене пообіцяти.

— Хто той хлопець? — запитала Келлер. Їй треба було витрусити з Гарпер ім’я, але для цього слід набратися терпіння.

— Ерік Гатчінсон, — сказала Гарпер. — Він каже всім, що нічого такого не робив, але вона розрепетувалася і вдарила його ногою по яйцях, але це зовсім не схоже на Меґі.

Отже, усі підлітки знали, що сталося, але ні один не розповів нічого дорослим.

— Ти можеш пригадати ще щось про ту вечірку? Або щось незвичайне, що сталося до від’їзду Меґі до Мексики?

Гарпер прикусила нижню губу:

— Була одна річ.

— Що саме?

— Коли по телевізору повідомили про нещасний випадок, до мене прийшов Тобі Лі. Він сказав, що перед тим, як вирушити до Мексики, Меґі попросила його про послугу.

— Тобі — колишній однокласник?

— Так. Він сказав, що Меґі намагалася відслідкувати один номер. Тобі — комп’ютерний геній.

Відслідкувати номер? Незвично.

— І він їй допоміг?

— Гадаю, що так. Він може вам усе розповісти. Але він вважає, що тут щось нечисто.

Келлер ледве стримувалася, щоб не вигукнути: «То чому ж ніхто з вас нічого не розповів?!» Але мізки підлітків працюють інакше.

Келлер подякувала Гарпер за допомогу, попросила її нікому не говорити, про що вони розмовляли, і відправила назад до класу.

Залишившись на самоті, Келлер заскреготіла зубами, коли подумала, що останньою подією в житті бідолашної сімна­дцятирічної дівчини став неприємний епізод із хлопцем. Гарпер сказала, що його звуть Ерік Гатчінсон. Келлер поглянула на годинник. Їй треба було поговорити з Тобі Лі про справу з відслідковуванням телефонного номера. Але вона не могла допустити, щоб те, що сталося на тій вечірці, померло разом з Меґі Пайн.

До кабінету повернулася директорка.

— Мені хотілося б поговорити з Тобі Лі, — сказала Келлер, — але спершу викличте Еріка Гатчінсона.

Розділ 34

Ерік сидів рівно, схрестивши руки на грудях, з невдоволеним виразом на вродливому обличчі. На ньому була футболка із зображенням перехрещених ключок для лакросу і написом «Хай згинуть ті, що зі Східного узбережжя!». Його батько, червонощокий, з тілом колишнього атлета, сидів поряд у такій самій позі, жував гумку і сердито дивився на Келлер.

Коли Еріка викликали до кабінету, він відмовився говорити з Келлер без батька. Мудрий хід, не підкопатися. Заможні, освічені завжди залучали юридичну, а в цьому випадку — батьківську підтримку. Вони знали, що адвокати — це важливо, у школі їх навчали юридичної грамотності, або принаймні вони вчилися у найбільшого просвітителя конституційних прав — серіалу «Закон і порядок: злочинні наміри».

Але не всі. Дені Пайн не був таким освіченим. Якби він попросив собі адвоката, то сьогодні, можливо, не сидів би за ґратами. Келлер кілька разів проглянула відео з його допитом, і в неї все всередині переверталося від обурення. Не йшлося про корумпованість поліцейських, що проводили допит. Вони були простими провінційними копами з Небраски з браком професійної підготовки. А ті інструкції щодо допиту, яких їх навчали, відомі під назвою «Рейдова техніка», відзначалися одним слабким пунктом: вони часто призводили до самонамовляння. Неймовірна кількість результатів ДНК не тільки звільняла з-під ґрат невинних, а й доводила, всупереч загальній думці, цілковиту невин­ність тих, хто повністю визнав свою провину, особливо у випадку з неповнолітніми.