— Як твої справи, Ґлене?

— Я міг би пожалітися, але не буду.

— Щось із Доріс?

— Вона померла.

— Вибач, — сказала Лів, — я не знала. Мене ніхто не повідомив…

— Годі про це, — відповів він. Ще коли вона була дівчинкою, Ґлен мало говорив і не любив виявляти емоції на людях.

— Як скажеш, — погодилася Лів.

Розділ 33. Сара Келлер

— То було жахливо. Меґі — у ній було стільки… — директорка школи поглянула на стелю, добираючи слова, щоб краще висловитися, — стільки гідності. Добра дівчинка, чиїй сім’ї довелося так багато пережити, а вона все одно не втратила оптимізму і жаги до життя. Її прийняли до університету, вона так раділа…

Келлер кивнула. На місіс Флауерз була квітчаста блузка і масивне дерев’яне намисто. У її кабінеті Напервіллської середньої школи було повно її фотографій у колі учнів. Знімки з численних подорожей, до африканських країн, наскільки можна було зрозуміти. Келлер уявила собі, як та щодня приходить на роботу, вітається з учнями. Бачить потенціал у кожному з них, працює допізна за мізерну зарплату, але любить свою справу. Сариним близнятам ще рости й рости до школи, але вона б раділа, якби в їхній школі була така директорка.

— Мені б хотілося поспілкуватися з друзями Меґі, — сказала Келлер.

Обличчя місіс Флауерз на мить напружилося, поки вона обмірковувала, чи варто дозволяти агентці ФБР спілкуватися з дітьми, не попередивши батьків. Нарешті взяла слухавку і попросила когось покликати до її кабінету Гарпер Бенет.

Через кілька хвилин у двері зазирнула вродлива дівчина. Вигляд у неї був дещо занепокоєний, ніби вона побоювалася, що її зараз звинуватять у чомусь.

— Гарпер, заходь, будь ласка, — промовила директорка.

У Гарпер Бенет були зелені очі й темне волосся з модним каштановим меліруванням. Келлер здивувалася, побачивши, як та одягнута: фланелеві штани, що нагадували піжамні, із сандалів визирали білі шкарпетки, а на світшоті був напис «Вино, футбол, рок-н-рол».

— Це агентка Келлер із ФБР.

Зіниці Гарпер розширилися.

— У неї до тебе є кілька запитань щодо Меґі. Знаю, що тобі зараз нелегко, але ми сподівалися, що ти могла б допомогти.

Гарпер кивнула і сіла на стілець за стіл поряд із Келлер, навпроти директорки.

Коли Келлер зрозуміла, що директорка не має наміру виходити з кабінету, вона поцікавилася:

— У вас тут є зала для засідань чи щось подібне, де ми з Гарпер могли б…

— Ну… — пробурмотіла директорка, помовчала, а тоді промовила: — Гарпер, ти не заперечуватимеш, якщо я вийду?

Гарпер знову кивнула, і директорка неохоче вийшла з кабінету.

Келлер підбадьорливо усміхнулася дівчині:

— Насамперед хочу сказати, що мені справді дуже шкода твою подругу.

Гарпер почервоніла і підтягнула під себе ноги, сховавши їх під стілець.

— Я мушу дещо в тебе запитати, якщо ти не проти.

— Звичайно, але я не розумію. Сказали, що стався нещасний випадок. А тепер являєтеся ви з ФБР, і я не…

— Я знаю, що в тебе, напевно, купа запитань у голові. ФБР часто мусить усе перевірити, якщо громадяни США помирають за кордоном. Навіть якщо йдеться про нещасний випадок.

Це було не зовсім правдою, але навіщо говорити про це дівчині. Келлер сумнівалася. Але це не мало значення. І заступник голови ФБР, і президент хотіли докопатися до причин смерті родини Пайнів — щоб то не було, убивство, нещасний випадок чи ще щось, — оцим і мала зайнятися Келлер.

Гарпер скептично зиркнула на неї, але кивнула Келлер, щоб продовжувала.

— Ви з Меґі були близькими подругами?

— Найкращими, — виправила її схвильована Гарпер, — ще з першого класу.

— Коли ви востаннє бачилися?

— Як? Наживо? Чи в онлайні?

— Почнемо з наживо, — відповіла Келлер. Сьогоднішні підлітки так відрізнялися від попередніх поколінь. Коли Келлер була юною, вони з подругами годинами висіли на домашніх телефонах, зустрічалися в універмагах або на спортивному майданчику. Тепер вони спілкувалися через маленькі екрани.

Гарпер тримала очі долу:

— За кілька днів до її від’їзду ми ходили на вечірку.

— Що за вечірка? Чийсь день народження, шкільне свято, чи… вечірка-вечірка?

— Вечірка-вечірка, — відповіла Гарпер. — Удома в одного хлопця з нашої школи. Його батьків не було в місті.

В усмішці Келлер читалося розуміння: «Нічого особливого. Я теж колись була підлітком».

— Як поводилася Меґі? Я маю на увазі, чи поводилася вона як завжди.

— Вона не хотіла іти, — голос Гарпер затремтів, з очей покотилися сльози, — це я її вмовила, вона почувалася не в своїй тарілці. Це все через мене! І коли я бачила її востаннє, вона була такою засмученою, і я не повинна була…

— Не хвилюйся, — перебила її Келлер і накрила руку дів­чини долонею. Гарпер важко дихала, ніби їй бракувало повітря. — Заспокойся. Ти не зробила нічого поганого.

Вона підсунулася ближче, даючи час дівчині взяти себе в руки.

Гарпер провела рукавом світшота по обличчю, витираючи сльози.

— Я знаю, як тобі важко, — нарешті промовила Келлер, — але ти могла б мені розповісти, що сталося того вечора? Але усе, від самого початку, не минаючи анінайменших дрібниць.