Читаем Ловець тіні полностью

Екран заповнився якимось сіруватим туманом. Це тривало приблизно хвилину — дуже довгий час, протягом якого Маркус і Клементе не промовили ані слова. Нарешті на екрані з’явилося ще щось. Зображення тремтіло, стрибало вгору-вниз, і здавалося, що стрічка от-от обірветься. Нарешті воно стабілізувалося само, сфокусувавшись на центральній сцені, хоча й із блідими кольорами.

На екрані з’явилася кімната, стіни якої були покриті шпалерами із зображеннями казкових героїв. На підлозі — численні іграшки, а в кутку — коник-гойдалка. У центрі — два стільці.

На тому, що праворуч, сидів, закинувши ногу на ногу, чоловік років сорока. Біляве волосся, бакенбарди й окуляри для зору з темними лінзами. Одягнений у лікарняний халат. Напевно, то і був професор Джозеф Кропп.

На стільці ліворуч влаштувався худорлявий хлопчина: спина зігнута, руки сховані під колінами. На хлопчині були біла сорочка з довгими рукавами, застебнута на всі ґудзики аж до горла, темні штани та шкіряні черевики. Темно-каштанова шевелюра падала на лоба аж до очей. Сидів, похнюпившись.

«Ти знаєш, де ти є?» — запитав його з ледве відчутним німецьким акцентом психіатр.

Хлопчик заперечно похитав головою.

Зображення на мить задрижало — так, ніби хтось іще налаштовував відеокамеру. І справді, майже відразу в об’єктиві з’явився ще один чоловік. На ньому теж був лікарняний халат, а в руці — тека.

«Це лікар Астольфі», — промовив Кропп, відрекомендувавши молодого колегу, який у майбутньому став би судмедекспертом. Той теж узяв собі стілець і сів поряд.

У такий спосіб Маркус отримав підтвердження, що він не помилився: Астольфі був причетний до справи й особисто знав убивцю.

«Нам хочеться, щоб ти почувався в нас вільно. Тут ти серед друзів».

Хлопчик нічого не сказав, а от Кропп кивнув у бік відчинених дверей. Увійшли троє медиків: жінка з рудим волоссям і двоє чоловіків, які рушили до протилежної стіни й там зупинилися, вишикувавшись у ряд.

В одного з чоловіків не було лівої руки, ніякого протеза він не носив.

Маркус упізнав другого:

— Отой другий — той самий старий, що влаштував пожежу в інституті й напав на мене на віллі біля Аппієвого шляху.

Ті самі блакитні очі, значно кремезніший; у той час йому мало бути не більше ніж п’ятдесят років. Отже, ще одне підтвердження: той, хто захищав убивцю, знав його ще з дитинства.

«Це Джованні, — промовив Кропп, представивши його. — А це синьйорина Ольга. А отой худий і носатий — Фернандо», — повідомив психіатр, вказуючи на чоловіка без руки.

Усі всміхнулися дотепу, окрім хлопчини, який так і не підвів голови.

«Ми деякий час побудемо з тобою, але згодом ти зможеш долучитися до інших дітей. Навіть якщо зараз ти почуваєшся незручно, це швидко мине, і тобі в нас сподобається, ось побачиш».

Маркус уже впізнав двох з учасників відео. Тепер намагався запам’ятати імена та фізіономію інших. Кропп — білявий. Фернандо — однорукий. Ольга — з рудим волоссям.

«Я вже приготувала для нього кімнату, — сказала жінка, привітно всміхаючись. Вона зверталася до психіатра, хоча насправді говорила з хлопчиком. — Розклала по шухлядах його речі, а пізніше ми зможемо піти разом до кімнати з іграшками, щоб вибрати щось таке, що йому до вподоби. Що скажете, професоре?»

«Як на мене, чудовий план!»

Хлопчик ніяк не відреагував. По тому Кропп знову кивнув, і троє медиків вийшли з кімнати.

Маркус зауважив, що всі поводилися дуже привітно й запопадливо. Однак їхня поведінка різко контрастувала з неусміхненими, невеселими обличчями героїв казок, зображених на стінах.

«Зараз ми поставимо тобі кілька запитань, добре?» — запитав Кропп.

Хлопчик несподівано повернувся до відеокамери.

Кропп до нього озвався:

«Ти знаєш, чому ти тут, Вікторе?»

— Його звати Віктор, — сказав Клементе, щоб підкреслити той факт, що тепер їм, можливо, відоме ім’я чудовиська. Але Маркуса тієї миті більше цікавило те, що відбувалося на екрані.

Хлопчик знову повернувся до Кроппа, але не відповів і на друге запитання.

Кропп наполягав:

«Гадаю, ти знаєш, просто не хочеш говорити, чи не так?»

Знову ніякої реакції.

«Я знаю, що ти любиш підрахунки, — промовив психіатр, змінюючи тему. — Мені сказали, тобі дуже добре дається математика. Ти міг би розв’язати кілька прикладів для мене?»

Тут Астольфі підвівся зі свого місця й вийшов з об’єктива. За хвилину він повернувся, поставив поряд з Віктором шкільну дошку для письма, на якій був вираз:

Поклав крейду й повернувся на своє місце.

«Не хочеш розв’язати»? — запитав Кропп у хлопчика, який навіть голови не повернув, щоб поглянути, що там робить Астольфі.

Після кількох секунд вагання Віктор підвівся, підійшов до дошки й почав записувати розв’язання:

28061906,132522

Астольфі перевірив за таблицею і показав Кроппу, що результат правильний.

— Це ж бо просто маленький геній! — здивовано вигукнув Клементе.

Психіатра це теж потішило:

«Молодець, Вікторе, дуже добре».