— Я вже давно відійшов від цього кола, але чув недавно дещо. Є тут одна тусівка, що збирається щоразу, коли в Римі відбувається якесь кровопролиття, щоб відсвяткувати цю подію. Кажуть, ніби щоразу, коли в жертву приносять невинне життя, визволяються негативні енергії. Влаштовують оті вечірки буцімто для того, щоб відсвяткувати, хоча насправді для них то лише нагода, щоб накачатися наркотиками та зайнятися сексом.

— Хто на них ходить?

— Типи, що мають серйозні проблеми з головою, як на мене. Але й особи з грошима. Ти навіть не уявляєш, скільки народу вірить у ці дурниці. Там усе анонімно, допускають лише за певних умов, бо дбають про приватність. Цієї ночі влаштовують вечірку саме з приводу того, що сталося в Остії.

— Можеш отримати для мене пропуск?

— Вони щоразу вибирають різні місця для зустрічей. Не так легко дізнатися.

Вагання Космо було очевидні: не хотілося йому встрявати в таку халепу, можливо, турбувався за безпеку жінки й дитини, що чекали на нього вдома.

— Доведеться мені зв’язатися зі своїми колишніми друзяками, — здався він нарешті неохоче.

— Я впевнений, що проблем у тебе не виникне.

— Зараз декому зателефоную, — пообіцяв Космо. — На такі вечірки без запрошення не потрапиш. Гляди там, обережніше, то небезпечні люди.

— Я вживатиму необхідних заходів.

— А якщо я не зможу допомогти?

— Скількох мертвих тобі хотілося б мати на совісті?

— Гаразд, зрозумів; зроблю, що зможу.

Маркус підійшов до столу, взяв ручку й аркуш, на якому Космо до цього робив нотатки, і почав писати.

— Щойно дізнаєшся, як мені потрапити на вечірку, зателефонуй на номер голосової пошти.

Коли він передав аркуш Космо, той побачив, що окрім телефонного номера там було написано ще щось.

— Що означає «соляний хлопчик»?

— Якщо під час твоїх телефонних розпитувань ти якось дізнаєшся і про це, я буду тобі дуже вдячний.

Чоловік задумливо кивнув. Маркус закінчив, можна було йти. Та саме тієї миті, коли він уже переступав через поріг, Бардіті запитав:

— Чому ти звільнив мене тоді?

Пенітенціарій відповів, не повертаючись:

— Сам не знаю.

11

Баттіста Ерріаґа у свої шістдесят років вважав себе чоловіком обережним.

Утім так було не завжди. Коли він був ще зовсім молодий, на Філіппінах, то навіть гадки не мав, що таке обережність. Навпаки, раніше він багато разів кидав виклик долі та смерті через свою кепську вдачу. І якщо вже як слід подумати, єдиним здобутком від його зухвалої поведінки була втіха для його надмірної гордовитості.

Жодних грошей, жодної влади, а ще менше — поваги.

І саме та гордовитість стала причиною великого лиха. Однієї події, яка назавжди змінила решту його життя. Однак тоді Баттіста цього ще не знав.

Тоді йому виповнилося лише шістнадцять років, і він начісував собі волосся, щоб здаватися вищим. Обожнював свою чорну шевелюру й пишався нею. Щовечора мив голову й намащував волосся пальмовою олією. У нього був гребінець зі слонової кістки, поцуплений з якогось прилавка на ринку. Він носив його в задній кишені штанів і час від часу витягував, щоб підправити пишного чуба.

Він походжав вулицями свого містечка, зухвало випнувши груди, у вузьких джинсах, пошитих матір’ю з великої штори, у шкіряних чобітках, куплених у чоботаря за кілька монет, бо насправді вони були зі щедро наквацьованого гуталіном дерматину, і в завжди ретельно випрасуваній і бездоганно чистій зеленій сорочці з великим гострокутим коміром.

Усі в містечку кликали його «Баттіста-модник». Він дуже пишався отим прізвиськом, аж поки не дізнався, що насправді з нього кепкували й нишком називали «синком дресированої мавпи», тому що його батько-алкоголік був ладен на що завгодно заради чарки та нерідко виступав на втіху відвідувачів корчми зі своїми недолугими, принизливими номерами, аби лише заробити на випивку.

Баттіста ненавидів свого батька. Ненавидів за те, що той усе життя горбатився на чужій землі та жебракував, щоб удовольнити власні забаганки та погані звички. Лише зі своєю дружиною був крутий, коли увечері повертався додому п’яним і завдавав їй усіх тих образ, яких сам зазнавав від інших. Мати Баттісти могла б захиститися й дати йому відсіч, адже той п’яним ледве тримався на ногах. Однак вона пасивно терпіла його знущання й побиття, аби не додавати нових принижень до вже зазнаних раніше. Він залишався її чоловіком, і то був її спосіб кохати й захищати його. За це Баттіста ненавидів і матір.

Через іспанське прізвище родину Ерріаґа в містечку зараховували до чогось на кшталт нижчого стану. То прадід Баттісти вибрав собі таке прізвище далекого 1849 року за часів генерал-губернатора Нарцисо Клаверія[9]. Тоді філіппінці не мали прізвищ, і Клаверія зобов’язав їх вибрати собі якесь. Багато хто вибрав прізвища колонізаторів, щоб заручитися їхньою ласкою, навіть гадки не маючи, що таким чином вони зумовлять своє майбутнє і майбутнє наступних поколінь: їх зневажали іспанці, яким нізащо не хотілося прирівнювати себе до місцевих, їх ненавиділи філіппінці за те, що вони зрадили своїх предків.

А тут ще оте ненависне ім’я, яким наділила Баттісту його мати, щоб підкреслити їхню католицьку набожність.