Читаем Ловець тіні полностью

Відвідувач не звернув на неї жодної уваги. Вона засудливо похитала головою, але нічого не вчинила. Перейшовши через зал, вони звернули до тісного коридору із численними дверима приватних номерів. Нарешті дійшли до чоловічого туалету й відразу за ним — ще одних дверей з написом: «Вхід заборонено».

Жінка зупинилася й поглянула на Маркуса:

— Тут ніхто не називає його справжнім ім’ям. Ось чому Космо вирішив зустрітися з тобою.

Вона постукала й кивнула йому, щоб заходив. Маркус якусь мить дивився, як вона віддаляється, по тому відчинив двері.

Стіни кімнати були завішані плакатами кадрів із хардкорних фільмів сімдесятих років, з інтер’єру — барна стійка, навісні полиці зі стереопрогравачем та різними статуетками. Приміщення освітлювала сама лише настільна лампа, яка створювала щось на кшталт світлової бульбашки навколо чорного, ретельно впорядкованого письмового столу.

За столом сидів Космо Бардіті.

Маркус зачинив двері, музика відразу стихла, і він ще якусь мить постояв у тіні, щоб краще роздивитися господаря.

Той сидів з окулярами для читання, що з’їхали йому на самісінький кінчик носа й аж ніяк не відповідали стриженому під «нуль» черепу та джинсовій сорочці із закасаними по лікоть рукавами. Пенітенціарій відразу помітив хрести й черепи, витатуювані не передпліччях. І свастику на шиї.

— Ну, і хто ти в дідька такий? — буркнув чоловік.

Маркус ступив крок уперед, щоб дати можливість краще себе роздивитися.

Космо кілька хвилин сидів, не рухаючись, і намагався пригадати, де бачив оте обличчя.

— Це ти, — промовив нарешті.

В’язень сауни його впізнав.

Пенітенціарій ще добре пам’ятав той іспит, який влаштував йому Клементе, пославши з ключем додому до двох убитих горем через смерть єдиної доньки батьків.

— Зло — це правило. Добро — виняток з правила.

Чоловік посміхнувся.

— Я не певний, що тобі це відомо: особам з моїм минулим постійного місця роботи ніхто не пропонує.

Маркус озирнувся довкола.

— То чому саме це?

— Яка не є, однак робота, хіба ні? Дівчатка в мене всі здорові, жодних наркотиків, жодного сексу з відвідувачами. Тут лише дивляться, та й годі. — Він посерйознішав. — У мене тепер є кохана жінка. І дворічна донька.

Хотів переконати, що він на це заслуговує.

— Поталанило тобі, Космо. Дуже поталанило, — з притиском сказав Маркус.

— Ти з’явився за подякою?

— Ні, хотів попросити про послугу.

— Я навіть не знаю, хто ти такий і що робив там того дня.

— Це не має значення.

Космо Бардіті почухав потилицю.

— Чого тобі треба?

Маркус ступив крок до столу.

— Я шукаю одного чоловіка.

— Я його знаю чи повинен знати?

— Хтозна. Навряд чи. Однак можеш допомогти мені його знайти.

— Чому саме я?

Скільки разів Маркус сам звертався із цим запитанням до Клементе? Відповідь завжди одна: доля, а для тих, хто вірує, — Провидіння.

— Тому що в чоловіка, якого я шукаю, дуже особливі смаки щодо сексу. І, як на мене, у минулому він підігрівав свої фантазії в таких закладах, як оцей.

Маркус знав, що акту насильства завжди передує період інкубації. Убивця спершу сам не знає, що хоче вбивати. Він підживлює звірюку, що носить у собі, епізодами екстремального сексу, а сам тим часом поступово наближається до прихованої частинки свого єства.

Бардіті, здавалося, зацікавився:

— Розкажи мені про нього.

— Він полюбляє ножі й пістолети і, можливо, має проблеми сексуального характеру. Зброя — це його єдиний спосіб відчути задоволення. Йому подобається спостерігати, як інші кохаються, якісь парочки, однак він, можливо, відвідував заклади для свінгерів. Любить фотографувати. Гадаю, він зберігає фото з усіх стосунків, що мав протягом цих років.

Космо записував, як ретельний учень. Потім підняв очі від аркуша, на якому робив нотатки.

— Щось іще?

— Так, найважливіше: він відчуває свою недолугість порівняно з іншими, і це його дратує. І щоб довести, що він кращий за них, він примушує їх скласти іспит.

— Який?

Маркус згадав про юнака, який мусив зарізати кохану дівчину, бо сподівався таким чином врятувати власне життя.

«Нещирі носії нещирої любові».

Так назвав їх монстр у зверненні, зареєстрованому в Сант-Аполлінаре.

— Це така своєрідна гра, вона слугує лише для того, щоб їх принизити.

Космо на мить замислився:

— Це якось пов’язано з тим, що сталося в лісі біля Остії?

Пенітенціарій не відповів.

Космо коротко реготнув:

— Жорстокість тут, усередині, — це лише вистава, друже. Ті, кого ти тут бачив, приходять до мого закладу, тому що вважають себе трансгресивними, але в реальному житті вони нічого не варті, навіть мухи не образять. Те, про що говориш ти, — штука серйозна, достоту не справа рук моїх невдах.

— Тоді де мені його шукати?

Космо на мить відвів погляд, обдумуючи ситуацію, а особливо те, чи можна йому довіряти.