Ленґдон зупинив броньовик перед високою брамою, за якою починалась довга під’їзна алея. Вдалині за брамою виднілась резиденція сера Лі Тібінґа. Напис на брамі був англійською мовою:

Прагнучи перетворити свою оселю на маленький острівець Британії, Тібінґ не лише вивісив написи англійською, а й встановив переговорний пристрій праворуч від брами — у всіх країнах Європи, за винятком Англії, з цього боку в автах було місце пасажира.

Софі здивувалась:

— А якщо хтось приїде без пасажира?

— Краще не питай. — Ленґдон вже якось сперечався про це з Тібінґом. — Він хоче, щоб усе було так, як удома.

Софі опустила скло.

— Роберте, говори краще сам.

Ленґдон присунувся і перехилився через коліна Софі, щоб натиснути кнопку виклику. Він уловив звабливий аромат її парфумів і усвідомив, як вони близько. У такій дивній позі Ленґдон і застиг, доки із маленького динаміка чулися дзвінки.

Нарешті щось клацнуло, і роздратований голос відповів англійською із сильним французьким акцентом:

— Шато Віллет. Хто там?

— Роберт Ленґдон, — гукнув Ленґдон, майже розтягнувшись у Софі на колінах. — Друг сера Лі Тібінґа. Мені потрібна його допомога.

— Господар спить. Я теж спав. Що у вас за справа до нього?

— Особиста. Вона його дуже зацікавить.

— Тоді я впевнений, що він із радістю прийме вас уранці.

Ленґдон перемістив центр ваги.

— Але це дуже важливо.

— Сон сера Лі теж важливий. Якщо ви його друг, то мусите знати: в нього слабке здоров’я.

У дитинстві сер Лі Тібінґ хворів на поліомієліт і тепер носив на ногах спеціальні скоби і ходив на милицях, але в минулий приїзд він видався Ленґдонові такою жвавою і цікавою людиною, що той майже не помітив його каліцтва.

— Якщо ваша ласка, перекажіть йому, що я знайшов нову інформацію про Ґрааль. Вона не може чекати до ранку.

Запала довга мовчанка.

Ленґдон і Софі чекали, двигун броньовика голосно гуркотів.

Минула ціла хвилина.

Нарешті хтось заговорив.

— Добродію, ви, мабуть, і досі живете за гарвардським часом. — Голос був бадьорий і веселий.

Ленґдон розплився в усмішці: він упізнав характерну британську вимову.

— Лі, пробачте, що я розбудив вас о такій непристойній порі.

— Слуга мені доповів, що ви в Парижі та ще й говорите щось про Ґрааль.

— Я подумав, можливо, лише це витягне вас з ліжка.

— Так і сталося.

— То, може, відчините браму старому другові?

— Ті, хто шукають істину, — більше, ніж друзі. Вони побратими.

Ленґдон багатозначно подивився на Софі. Тібінґ мав пристрасть до показної риторики.

— Я відчиню браму, — заявив Тібінґ, — але спершу мушу переконатися, що серце твоє чисте. Це випробування честі. Ти мусиш відповісти на три запитання.

Ленґдон тихенько застогнав, потім шепнув Софі:

— Мусимо набратися терпіння. Я ж казав, що це дивак.

— Перше запитання, — урочисто розпочав Тібінґ. — Що ви бажаєте: каву чи чай?

Ленґдон знав, як Тібінґ ставиться до американської кави.

— Чай, — відповів. — «Ерл Ґрей».

— Чудово. Друге запитання. З молоком чи з цукром?

— З молоком, — шепнула йому на вухо Софі. — Здається, британці п’ють з молоком.

— З молоком, — відповів Ленґдон.

Тиша.

— Із цукром?

Ленґдон не відзивався.

Стривай-но! Ленґдон згадав той гіркуватий напій, яким його пригощали в минулий приїзд, і зрозумів, що питання було каверзним.

— З лимоном! — вигукнув він. — «Ерл Ґрей» з лимоном.

— Правильно. — Було чути, що Тібінґ задоволений. — І нарешті, я мушу поставити найважче запитання. — На мить він замовк, а тоді мовив урочисто: — Якого року весляр парними веслами з Гарварда обійшов суперника з Оксфорда в Генлі?

Ленґдон уявлення не мав, але вчасно здогадався, що відповідь на таке питання може бути лише одна.

— Ніякого, бо такого видовища ще зроду не бувало.

Клацнув замок, брама відчинилась.

— Серце ваше чисте, друже. Заходьте.

Розділ 53

— Месьє Берне! — нічний менеджер Депозитарного банку Цюриха відчув велике полегшення, почувши в слухавці голос президента банку. — Куди ви зникли? Тут поліція, всі чекають на вас!

— У мене невеличка проблема, — відповів президент банку стурбованим голосом. — Мені потрібна ваша допомога, негайно.

«У тебе не просто невеличка проблема», — подумав менеджер. Поліція повністю оточила банк і погрожувала, що з хвилини на хвилину з’явиться сам капітан правління судової поліції з ордером на обшук, якого вимагав банк.

— Чим я можу допомогти?

— Броньовик номер три. Мені потрібно знайти його.

Спантеличений менеджер перевірив графік виїздів.

— Та він тут. Внизу, на вантажній платформі.

— Ні, там його немає. Броньовик викрали двоє осіб, яких розшукує поліція.

— Що? Як вони звідси виїхали?

— Я зараз не буду вдаватися в подробиці. Скажу лише, що склалося становище, яке може мати дуже негативні наслідки для банку.

— Що я повинен зробити?

— Будь ласка, активуйте аварійний ретранслятор на броньовику.