Читаем Код Да Вінчі полностью

Задивившись на вогонь, що потріскував у каміні, насолоджуючись теплом, Софі раптом подумала, що дідусеві ця кімната, мабуть, дуже б сподобалась. На стінах, оздоблених панелями з темного дерева, висіли картини старих майстрів; в одній із них Софі одразу розпізнала Пуссена, другого дідусевого улюбленця після да Вінчі. На камінній полиці стояв алебастровий бюст богині Ісіди; здавалося, вона пильно стежить за всім, що відбувається в кімнаті.

Під єгипетською богинею, в самому каміні, були дві горгулії з каменю, вони правили за підставки для дров. Чудовиська грізно роззявили пащеки, у яких виднілися чорні порожнини глоток. У дитинстві Софі завжди боялась горгулій — це тривало доти, доки дідусь одного разу під час зливи не привів її до собору Нотр-Дам. Вони піднялися аж нагору.

— Принцесо, поглянь-но на ці дурненькі створіння, — сказав він їй, показуючи на горгулій, у яких із пащ хлистала вода. — Чуєш, як смішно в них булькає в горлі? — Софі кивнула і мимоволі усміхнулась, прислухаючись до чудернацьких звуків. — Вони полощуть горло, — пояснював дідусь. — Гур-гур-гур! І тому їх так смішно назвали — горгулії. — Відтоді Софі перестала їх боятися.

Ці теплі спогади навіяли на неї сум, серце знову стиснув гострий біль утрати. Дідуся більше немає. Вона уявила криптекс, що лежав під канапою, і подумала: цікаво, чи знатиме Лі Тібінґ, як його відкрити. І взагалі, чи варто його запитувати. Дідусь, умираючи, наказав їй знайти Роберта Ленґдона. Він ані словом не згадав, що треба залучити ще когось. «Але ж ми мусили десь сховатися», — сказала собі Софі, вирішивши довіритися інтуїції Ленґдона.

— Сер Роберт! — почувся громовий голос у них за спиною. — Бачу, ви подорожуєте не сам, а з чарівною супутницею.

Ленґдон підвівся. Софі теж зірвалася на ноги. Голос долинав згори, із закручених сходів, що вели на другий поверх, де було темно. Хтось ішов донизу, у затінку було видно лише невиразні обриси постаті.

— Добривечір, — гукнув Ленґдон. — Сер Лі, дозвольте відрекомендувати вам Софі Неве.

— Це велика честь для мене, — Тібінґ вийшов на світло.

— Дякую, що прийняли нас. — Софі побачила, що господар має на ногах металеві скоби і ходить на милицях. Тому він так повільно спускався сходами. — Уже доволі пізно.

— Так пізно, дорогенька, що вже рано. — Він розсміявся. — Vous n’êtes pas Américaine?²⁵

Софі похитала головою.

— Parisienne26.

— У вас чудова англійська.

— Дякую. Я навчалася в Роял Холлоузе.

— Тоді зрозуміло. — У затінку Тібінґ пересувався повільніше. — Можливо, Роберт казав вам, що я викладав там неподалік — в Оксфорді. — Він хитро підморгнув Ленґдонові. — Звісно, я подався ще й до Гарварду, щоб там мене ознайомили із правилами безпеки.

Нарешті господар дійшов до кінця сходів. Софі подумала, що він не більше схожий на рицаря, ніж сер Елтон Джон. Сер Лі Тібінґ виявився доволі огрядним, червонощоким літнім чоловіком із рудим волоссям і веселими карими очима, що пускали бісики. Він мав на собі гофровані штани і вільну шовкову сорочку, а поверх неї — жилет кольору пейслі. Попри алюмінієві скоби на ногах, тримався він дуже прямо, з гідністю, і, можливо, це зумовлено не так свідомими зусиллями, як аристократичним походженням.

Тібінґ підійшов до них і простягнув руку Ленґдонові.

— Роберте, ви схудли.

— Зате ви нівроку, — усміхнувся Ленґдон.

Тібінґ щиро розсміявся і поплескав себе по круглому животі.

— Дістав здачі! Останнім часом моя єдина плотська утіха — це смачна їжа. — Тібінґ повернувся тепер до Софі, ніжно взяв її руку, злегка схиливши голову, дмухнув на її пальчики і відвів очі. — Міледі!

Софі подивилась на Ленґдона, не певна, чи це вона перенеслася назад у часі, чи втрапила до божевільні.

Лакей, який відчинив їм двері, увійшов із тацею і заходився розставляти на столику перед каміном чашки для чаю.

— Знайомтеся, це Ремі Леґалудек, — сказав Тібінґ, — мій слуга.

Стрункий лакей чемно кивнув і знову зник.

— Ремі родом із Ліона, — прошепотів Тібінґ так, наче йшлося про якусь страшну хворобу. — Але готує чудово.

Ленґдон здивувався.

— Я думав, ви привезли собі обслугу з Англії.

— О Боже, ні! Я б не побажав англійського кухаря нікому, крім французьких податківців. — Він глянув на Софі. — Пробачте, міс Неве. Запевняю, моя неприязнь до Франції поширюється лише на політику й футбол. Ваш уряд краде в мене гроші, а ваша футбольна команда нещодавно зганьбила нашу.

Софі привітно усміхнулась.

Тібінґ уважно подивився на неї, тоді на Ленґдона.

— У вас щось трапилось. Ви обоє якісь схвильовані.

Ленґдон кивнув.

— Ми мали цікаву ніч, Лі.

— Так я й зрозумів. Ви приходите до мене посеред ночі і говорите про Ґрааль. Скажіть, чи насправді йдеться про Ґрааль, чи ви просто згадали його, знаючи, що це єдине, заради чого я б посеред ночі встав із ліжка?

«І те, й те», — подумала Софі, подумки уявивши криптекс, захований під канапою.

— Лі, — сказав Ленґдон, — ми хочемо поговорити з вами про Пріорат Сіону.

Густі брови Тібінґа заінтриговано поповзли догори.

— Про охоронців. Отже, йдеться насправді про Ґрааль. Ви сказали, що маєте якусь інформацію? Щось нове, Роберте?