Читаем Код Да Вінчі полностью

Софі напружено думала над загадкою і незабаром її розв’язала. Відповідь привела її до іншої частини будинку, де вона знайшла ще одну записку з іще однією загадкою. Її вона теж розгадала й кинулась до наступної. Так вона й металася по будинку від підказки до підказки, аж нарешті чергова підказка привела її назад до спальні. Софі злетіла сходами нагору, ввірвалася до кімнати і застигла на порозі. Посередині кімнати стояв новесенький блискучий червоний велосипед зі стрічкою на кермі. Від захвату Софі аж завищала.

— Знаю, ти хотіла ляльку, — дідусь стояв у кутку й усміхався. — Але я подумав, що, можливо, це тобі сподобається навіть більше.

Наступного дня дідусь учив її їздити на велосипеді, увесь час біг алеєю поряд. А одного разу Софі заїхала на галявину із густою високою травою, втратила рівновагу, і вони обоє зі сміхом повалилися в траву.

— Дідусю, — Софі міцно обійняла його. — Пробач мені за ключик, мені дуже соромно.

— Знаю, сонечко. Я тобі пробачаю. Хіба я можу на тебе довго сердитись? Дідусі й онуки завжди пробачають одні одним.

Софі розуміла, що не повинна про це запитувати, але не втрималась.

— А від чого цей ключик? Я ще ніколи такого не бачила. Такий гарний...

Дідусь якусь хвилинку мовчав, і Софі бачила, що він не знає, як краще відповісти. Дідусь завжди каже правду.

— Від однієї скриньки, — нарешті сказав. — Там я зберігаю багато таємниць.

Софі набундючилась.

— Ненавиджу таємниці!

— Знаю, але це дуже важливі таємниці. І колись ти довідаєшся про них і берегтимеш їх так само, як я.

— Я бачила на ключику якісь літери й квітку.

— Так, це моя улюблена квітка. Лілія. Такі ростуть у нас у садку. Білі лілії.

— А, знаю. Я теж їх люблю.

— То домовимось так. — Дідусь підвів брови. Він завжди так робив, коли збирався дати їй якесь складне завдання. — Якщо ти триматимеш це в таємниці і ніколи й словом не прохопишся про цей ключик, навіть мені, то одного дня я віддам його тобі.

Софі не вірила власним вухам.

— Справді?

— Обіцяю. Настане час, і ключик буде твій. На ньому ж твоє ім’я.

Софі насупилась.

— Це не моє ім’я. Там написано P.S. До чого тут моє ім’я?

Дідусь стишив голос і озирнувся, наче боявся, що хтось підслухає.

— Що ж, Софі, якщо хочеш знати, то P.S. — це код. Це твої таємні ініціали.

Вона широко розкрила очі.

— Я маю таємні ініціали?

— Ну звісно. Онуки завжди мають таємні ініціали, про які знають лише їхні дідусі.

— P.S.?

Він полоскотав її.

— Принцеса Софі.

Вона зареготала.

— Я не принцеса.

Дідусь підморгнув.

— Для мене — принцеса.

Відтоді вони не згадували про ключик. А вона стала Принцесою Софі.

Софі мовчки стояла в Salle des Etats і переживала гострий біль утрати.

— Ці ініціали, — прошепотів Ленґдон, якось дивно дивлячись на неї. — Ти їх колись бачила?

Софі здалося, що з темних коридорів музею до неї долинає голос дідуся: «Ніколи не говори про цей ключик, Софі. Ні зі мною, ці з кимось іншим. — Вона почувалася винною за те, що так і не пробачила йому, і тепер роздумувала, чи може ще раз не виправдати його довіри. — P.S. Знайди Роберта Ленґдона». Дідусь хотів, щоб Ленґдон допоміг їй.

Софі кивнула.

— Так, одного разу я бачила ініціали P.S. Ще в дитинстві.

-Де?

Софі завагалась.

— На одному предметі, що мав для нього дуже велике значення.

Ленґдон пильно подивився їй в очі.

— Софі, це дуже важливо. Скажи, чи не було поряд з ініціалами символу? Геральдичної лілії?

Софі оторопіла.

— Але... звідки ти знаєш?

Ленґдон видихнув повітря і відповів, стишивши голос:

— Я майже впевнений, що твій дідусь належав до одного таємного товариства. Старовинного братства.

Софі відчула спазм у животі. О, вона теж була впевнена в цьому. Десять довгих років вона намагалася забути випадок, що відкрив їй цю страшну правду. Ненароком вона побачила щось таке, що не вкладалося в голові. Що неможливо було пробачити.

— Геральдична лілія, поєднана з ініціалами P.S., — офіційна емблема цього братства. Їхній герб. Їхнє лого.

— Звідки ти це знаєш? — Софі благала Бога, щоб Ленґдон сам часом не виявився членом цього братства.

— Я писав про цю організацію, — його голос тремтів від збудження. — Символи таємних товариств — це ж мій фах. Це братство називає себе Пріоратом Сіону. Центр його тут, у Франції, але воно залучає впливових осіб з усієї Європи. Насправді це одне з найстаріших таємних товариств на землі.

Софі ніколи про нього не чула.

Ленґдон тепер говорив швидко, аж захлинався.

— Членами цього братства були деякі дуже видатні історичні постаті: Боттічеллі, сер Ісаак Ньютон, Віктор Гюґо. — На хвильку він замовк, а тоді вагомо додав: — І Леонардо да Вінчі.

Софі здивувалась:

— Да Вінчі був членом таємного товариства?

— Да Вінчі був великим магістром Пріорату від 1510 до 1519 року. Можливо, саме тому твій дідусь так цікавився його творами. По суті, ці двоє чоловіків належали до одного братства. І все це цілком узгоджується із захопленням іконологією богині, поганством і презирством до Церкви. Відомо, що Пріорат завжди поклонявся священній жіночності.

— То ти хочеш сказати, що ця організація — щось на зразок поганського культу богині?