Читаем Код Да Вінчі полностью

Хоч у Великій галереї було зібрано чи не найкращу в світі колекцію італійського живопису, у багатьох відвідувачів виникало відчуття, що найцінніший експонат тут — унікальна паркетна підлога. Викладена з дубових паркетин по діагоналі, вона не лише вражала досконалим геометричним візерунком, а й створювала своєрідну оптичну ілюзію, нагадувала якийсь багатовимірний простір: відвідувачам здавалося, наче вони пливуть галереєю, поверхня якої з кожним кроком змінюється.

Ленґдон розглядав вигадливий візерунок на паркеті, аж раптом його погляд натрапив на зовсім недоречний тут предмет, що лежав ліворуч лише за кілька ярдів, оточений спеціальною стрічкою. Ленґдон обернувся до Фаша:

— Це що... Караваджо? На підлозі?

Фаш кивнув, навіть не подивившись у той бік.

Ця картина, як припускав Ленґдон, коштувала з два мільйони доларів, проте лежала на підлозі, наче якийсь непотрібний плакат.

— Якого дідька ця картина робить на підлозі?

Обурення, що прозвучало в його голосі, схоже, не справило враження на Фаша.

— Це місце злочину, месьє Ленґдон. Ми нічого не чіпали. Картину зірвав зі стіни сам куратор. У такий спосіб він активував систему безпеки.

Ленґдон озирнувся на ґрати, намагаючись збагнути, що ж насправді відбулося.

На куратора напали в його кабінеті, він вибіг, кинувся до Великої галереї й активував систему безпеки, стягнувши зі стіни цю картину. Ґрати одразу опустилися й перекрили сюди доступ. Інших входів і виходів у цій галереї немає.

Ленґдон чогось не розумів.

— Отже, куратор замкнув нападника у Великій галереї?

Фаш похитав головою.

— Ґрати впали між Соньєром і його нападником. Убивця залишився в коридорі і вистрілив у Соньєра крізь ґрати. — Фаш показав на жовтогарячий прапорець на ґратах, під якими вони щойно проповзли. — Працівники науково-технічного відділу виявили там частинки пороху. Він стріляв крізь ґрати. Соньєр помер тут сам.

Ленґдон згадав знімок із тілом Соньєра. Але вони сказали, що він зробив це сам. Подивився у величезний коридор.

— То де ж тіло?

Фаш поправив свою шпильку-розп’яття і пішов далі.

— Вам, мабуть, відомо, що Велика галерея дуже довга.

«Якщо не помиляюсь, довжина Великої галереї становить приблизно півтори тисячі футів, це висота меморіалу Вашингтона, помножена на три». Від ширини коридору теж перехоплювало подих, тут легко стали б поряд два пасажирські поїзди. По центру періодично траплялась якась статуя чи велетенська порцелянова ваза, що допомагали розмежувати потік відвідувачів, який уздовж однієї стіни рухався в одному напрямку, а вздовж другої — у протилежному.

Фаш мовчки й швидко крокував правим боком коридору, дивлячись лише вперед. Ленґдонові здавалося, що це просто блюзнірство — пробігати повз стільки шедеврів і не зупинитися навіть на мить, щоб подивитися на них.

«При такому світлі я б однаково нічого не побачив», — подумав він.

Тьмяне червонувате освітлення навіяло Ленґдонові спогади про його останнє перебування в таємних архівах Ватикану. Це вже вдруге сьогоднішній вечір нагадав йому про минулорічні події в Римі, коли він ледь не позбувся життя. Він знову подумав про Вітторію. Вже кілька місяців він не згадував про неї. Не вірилось, що то все трапилося лише рік тому; здавалося, відтоді промайнули десятиріччя. Інше життя. Востаннє він отримав звістку від Вітторїї ще в грудні. То була поштівка, в якій вона писала, що вирушає на Яванське море, аби продовжувати дослідження в галузі фізики... Щось там ішлося про використання супутників, щоб стежити за міграцією мантії Землі. Ленґдон ніколи не мав ілюзій, що така жінка, як Вітторія Ветра, зможе щасливо жити з ним в університетському містечку. Однак їхня зустріч у Римі пробудила в ньому якусь тугу, якої він ніколи раніше не відчував. Його любов до холостяцького життя й тих невигадливих свобод, які воно давало, похитнулась... і несподівано поступилась місцем відчуттю порожнечі, яке за минулий рік, схоже, тільки посилилось.

Вони далі швидко крокували галереєю, однак трупа Ленґдон і досі не бачив.

— Жак Соньєр зайшов аж так далеко?

— Месьє Соньєр дістав кулю в живіт. Він помирав дуже повільно. Хвилин, мабуть, з п’ятнадцять, а то й двадцять. Очевидно, він мав величезну силу волі.

Ленґдон був приголомшений.

— То охоронцям треба було аж п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися сюди?

— Звісно, ні. Служба безпеки Лувру миттєво відреагувала на сигнал тривоги, але до Великої галереї не було доступу. Охоронці стояли біля ґрат і чули, як хтось ходить у дальньому кінці коридору, але не бачили, хто це. Кликали, та ніхто не відзивався. Вирішили, що це злочинець — хто ж іще? — і, згідно з інструкціями, викликали судову поліцію. Ми прибули на місце за п’ятнадцять хвилин. Трохи підняли ґрати, так, щоб під ними можна було проповзти, і я послав туди дюжину озброєних агентів. Вони прочесали всю галерею в пошуках злочинця.

— І?..

— І нікого не знайшли. Окрім... — він показав на щось попереду, — нього.