Читаем Карта днів полностью

— Того? — запитав Поттс та вибухнув реготом. — Так і є, дорогенька. Так і є.

— Ого, у нього гарний слух, — здивувався я.

— Очі своє відробили, — уставив Поттс, із зусиллям рухаючись повз нас у своєму інвалідному візку, — а вуха досі працюють.

А далі ми всі сиділи вже у вітальні в бунгало Еделейда навколо маленького столика та пили каву з вергунами. Приміщення було маленьке — з диваном, що мав квітчасту оббивку, та стільцем, із кнопковим телевізором, що стояв на полиці, прикрученій до стіни, та з квітами у вазах. Я помітив біля дверей складений чемодан та запитав про це.

— О, я їду звідси, — відповів Еделейд.

Поттс засміявся:

— Ти постійно так кажеш.

— З дня на день.

Я глянув на Поттса. Той заперечно похитав головою.

— Подамся до Канзас-Сіті, — продовжував Еделейд. — Побачити стару подружку.

— Ти нікуди не поїдеш, — сказав Поттс. — Ти застряг тут, як і всі інші.

Це нагадало мені про платну лікарню, де ми колись навідували мою бабусю (з боку моєї мами), у котрої була хвороба Альцгаймера. Вона постійно говорила винятково про те, що кудись поїде, але, звісно, так і не поїхала.

— Нам треба знайти портал, — сказав я. — Ви не чули про такий десь поблизу?

Еделейд глянув на Поттса, який буркнув щось та похитав головою.

— Я точно ні, — відповів Еделейд.

— Такої штуки, як портали, не існує, — уставив Мілард. — Нам повсюди відповідатимуть так само. Це глухий кут.

— Вам слід поговорити з баронесою, — порадив Еделейд. — Або з Вайссом, нашим дев’яносторічним культуристом. Ці двоє побували всюди.

— Ми так і зробимо, — сказав я. — Дякую.

Десь зо хвилинку чи дві ми мовчки їли наші вергуни, а потім Бронвін гучно відставила свою чашку та сказала:

— Сподіваюся, я не надто забігаю наперед, але які у вас, джентльмени, є дивні вміння?

Еделейд закашлявся та опустив очі, а Поттс прикинувся, що не почув запитання.

— А що ви скажете на те, щоб вийти нам надвір та погрітись на сонечку? — запропонував він.

Ми з моїми друзями перезирнулися. Коїлося щось дивне.

Ми вийшли надвір. Мимо проходив Пол.

— Юначе! — покликав Еделейд, помахавши йому рукою.

Пол підійшов. Під пахвою в нього була тоненька вузлувата гілочка якогось дерева, а в руці ніж.

— Так, сер?

— Ці люди хочуть знайти… е-е… як воно там?

— Портал, — підказала Емма.

— О, — відгукнувся Пол, кивнувши. — Звісно, допоможу.

Він зовсім не здавався збентеженим. Цілком нормальна річ, яку треба знайти.

— Реально? — запитав я.

— Ну, а нам час вертатись, — промовив Еделейд. Він узяв інвалідний візок за ручки, і вони з паном Поттсом почали віддалятися. — Бажаю всім удачі!

— Дякуємо за частування, — відповіла Бронвін. — Вибачте, якщо я поставила вас у незручне становище.

Я аж зіщулився. А вони вдали, що нічого не чули, та зникли собі в бунгало Еделейда. Ми знову повернулися до Пола, намагаючись опанувати себе після незручного моменту, який самі й створили мить тому.

— То ти кажеш, що знаєш, де портал, — сказала Емма.

— Звісно, знаю, — відповів він. — Я сам звідти.

— Ти з порталу? — запитав Мілард. — Не існує ж такої штуки, як…

— Я таки із Пóртала, — поправив Пол. — Таке містечко. Пóртал, у Джорджії.

— Там є містечко під назвою Портал? — запитав я.

— Про нього мало знають. Але так.

— Де це? Можеш показати нам на карті?

— Звісно, можу. Але вам потрібне місто? Чи петля, котра поблизу? Там недалеко від міста.

Я з радості вишкірився на всі зуби.

— Петля. Однозначно.

— Тоді це зовсім інша історія. Ви не зможете добратися до петлі без мене.

— Я сертифікований картограф, — відказав Мілард. — І я впевнений, що зможу розібратись навіть із найзаплутанішими азимутами.

— Справа не в азимутах. Місце входу змінюється.

Мілард презирливо чмихнув.

— Змінюється?

— І знайти його зможуть тільки дивні, схожі на мене. «Лозоходці».

— Добре, а ти міг би нас туди взяти? — запитав я.

— Гм. Не знаю.

— Ну ж бо! — озвалась Емма. — Ми хороша компанія.

— Я дуже не люблю мандрувати. Крім того, це буде неприємна поїздка.

— Що ж у ній такого поганого? — запитав я.

Він здвигнув плечима.

— Просто, вона… буде не дуже приємна.

— Запальничко, ти мені потрібна.

Це був Єнох — із руками, заляпаними мастилом до ліктів. Він стрімголов метнувся до Емми, наче збираючись витерти свої руки об її новий одяг, а вона зойкнула та відскочила вбік. Він засміявся, а потім попрямував назад у гараж.

Блузка на Еммі трохи розтріпалася. Емма, поправляючи її, глянула на Єноха вовчицею та промовила:

— Ідіот.

Ми пішли за Єнохом до гаража. Пішов і Пол, оскільки його зацікавлення тим, що ми затівали, очевидно, перемогло певну незручність, яку він відчував, відмовивши нам у нашому проханні.

Коли ми йшли через паркувальний майданчик, Бронвін промовила:

— Хіба я перейшла там межу, запитавши в тих стариганів про їхні дивні вміння?

— Дивні здібності схожі на м’язи, — відповів на те Мілард. — Якщо ви протягом тривалого часу не використовуєте їх, вони можуть атрофуватись. Можливо, у них їх уже нема, тож ти вдарила їх по болючому.

— Справа не в тому, — заперечив Пол. — Просто їм не можна.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Емма.