Читаем Карта днів полностью

— Нигайно! — проверещав він та вистрілив у повітря. Я здригнувся, і все моє тіло напружилось. Я вже багато місяців не чув, як стріляє вогнепальна зброя, тож це не було для мене звичною справою.

Я сказав йому, що в мене є кілька сотень доларів у машині.

— Піди дістань!

Повільно, тримаючи руки піднятими, я звівся на ноги.

— Мені потрібні ключі. Гроші замкнені в бардачку.

— Ти клятий брихун! Я мав би застрелити тибе прямо зара’. — Він підходив до мене щораз ближче та ближче, скорочуючи відстань між нами. — Що ж, я так і зроблю.

Міс Біллі поклала два пальці в рот і свиснула. Чоловік обернувся та навів на неї пістолет.

— Гей, леді! Що ви, к бісу, думаїти, ви?..

Але він не договорив, бо раптом почулося оглушливе, утробно-замогильне хекання, і з-поза одного з бунгало галопом вискочив один із пуделів міс Біллі — тільки він був разів у двадцять більшим, ніж за три хвилини до цього, розміром із дорослого бегемота.

Чоловік повернувся, націлив револьвер на гігантську собачку та заверещав:

— Киш! Іди геть! Киш!

Потім між двома сусідніми бунгало з’явилися і дві інші собачки, і вони гарчали, наче пара вантажівок. Бандит крутнувся в їхній бік, і в ту мить, коли він повернувся спиною до першої собачки, та стрибнула, широко роззявивши пащу, блиснула зубами, та й відкусила йому голову. Те, що від нього залишилося, прошкандибало кілька кроків та впало на землю.

— Хороша дівчинка! Хороша дівчинка! — у захваті закричала міс Біллі, плещучи в долоні. І всі у «Фламінго» теж озвалися радісними вигуками та оплесками. Мої друзі підвелися з землі.

— Свята пташко! — вигукнула Бронвін. — Що це за порода собак?

— Гігантські пуделі, — відповіла міс Біллі.

Один із пуделів із роззявленою пащею риссю подріботів у мій бік, а я виставив руки вперед і на кілька кроків відступив.

— Фу-фу-фу! Схоже, ваш пудель голодний!

— Не тікай! Він подумає, що це полювання! — гукнула міс Біллі. — Він просто хоче подружитись.

Язик собачки, наче величезна рожева дошка для серфінгу, наблизився до мене та облизав мені голову від шиї до маківки. Здається, я пронизливо скрикнув. Із мене капало, я був увесь загиджений, але, слава богу, живий.

Міс Біллі засміялася.

— Бачиш? Ти йому сподобався!

— Ваші собаки врятували нас, — сказала Емма. — Дякуємо.

— Це ви, юні леді, дали їм шанс, — відказала міс Біллі. — Дякую вам обом за вашу хоробрість. І передайте мою подяку Ейчеві, коли його побачите.

Широко ступаючи, через передній двір до нас наближався Еделейд, котрий штовхав перед собою Поттса в його інвалідному візку.

— Молоді люди, ви чудово сьогодні попрацювали!

— Так, але хто буде все це прибирати? — промимрив Поттс.

— Гадаю, вони більше вас не потурбують, — сказала Емма, кивнувши на мертвих розбійників.

— Я теж на це розраховую, — відказала міс Біллі.

Затим ми з Еммою відвели Пола вбік.

— Останній шанс, — промовила Емма. — Може, таки надумаєш піти з нами?

Він якусь мить подумав, глянув на Емму, потім на Бронвін, потім на мене і кивнув.

— У будь-якому разі мені давно треба побувати вдома.

— Так! — скрикнула Емма. — Пóртале, ми йдемо!

— Але де він збирається сидіти? — запитав Єнох. — Там місце лише для п’ятьох!

— Він може сісти попереду, — відповіла Емма. — А ти можеш покататись і в багажнику.

44 Суто жіноче ім’я, як-от Аделаїда.

Розділ десятий

Я повільно в’їхав у темний каретний проїзд, через який кілька годин тому ми заштовхали були сюди наш покалічений автомобіль. А тепер «астон» радісно муркотів, за що ми мали подякувати майстерності Єноха та навичкам зварювання Емми. Коли ми проїхали середину короткого тунелю, знову з’явилось раптове гравітаційне прискорення. Я лише трохи міцніше стис кермо, коли відчув, що автомобіль ніби падає кудись у прірву, а за мить ми вже опинились у двадцять першому столітті, і на сучасний лад було дещо запівніч.

Я простягнув руку, щоб увімкнути передні фари.

— Чекай, — прошепотів Пол, і моя рука завмерла.

Він показав уперед, у бік поля.

— Он. Глянь.

За полем, на мийці для вантажівок, я побачив дві пари схрещених променів від передніх фар автомобілів, а на їхньому тлі силуети кількох чоловіків. Вони ждали, перекривши вихід. Один тримав щось коло свого обличчя — можливо, рацію. Було незрозуміло, чи вони нас помітили.

— Топи´! — озвався Єнох. — Переїдь їх!

— Ні! — заперечив Пол. — У них є гвинтівки, і вони хороші стрільці. А нам, щоб до них дістатись, треба надто багато проїхати відкритою місциною.

— Тоді вертайся, — сказала Емма. — Не варто ризикувати.

Я вирішив, що вона має рацію. Як і в усіх петлях, у цій також, крім парадного, мав бути ще й чорний хід, крізь закільцьований день. Проблема з проходженням через чорний хід полягала в тому, що вам доводилось мандрувати по минулому, а проблема з минулим (принаймні з останньою сотнею років чи десь так) полягала в тому, що воно кишіло порожняками. Але це була та проблема, до якої я був пристосований, як ніхто. Тому я перевів наш «астон» на задній хід, і ми покотились назад через вхід до петлі. За мить ми повернулись у залитий денним світлом світ, де знаходився мотель міс Біллі.