Читаем Карта днів полностью

— Я от усе думаю, чи проводити поминки, — промовила пані Сапсан. — Але я не можу навіть порушити цю тему без того, щоб у Г’ю не стався новий напад депресії. Боюся, що, якщо ми будемо тиснути на нього надто сильно…

— Він навіть не приймає більше нових бджіл, — зауважив Мілард. — Каже, що не зможе полюбити їх так само, як тих, котрі бачили Фіону, тому він тримає тільки тих, які на сьогодні мають уже доволі похилий вік.

— Схоже, що зміна обстановки може піти йому на користь, — висловив я надію.

І в цю мить пролунав дверний дзвінок. І саме вчасно, бо загальний настрій у кімнаті з кожною секундою дедалі погіршувався.

Клер та Бронвін спробували піти за мною до вхідних дверей, але пані Сапсан перехопила їх.

— О, я так не думаю! Ви ще не готові розмовляти зі звичайними.

Я не думав, що був великий ризик у їхній зустрічі з розносником піци… поки не відчинив двері та не побачив там хлопця, якого я знав зі школи та який у цей момент балансував стопкою коробок із піцою в руках.

— Дев’яносто чотири шістдесят, — пробубонів він, а потім, упізнавши мене, кивнув: — О, блін! Портман?

— Джастін! Овва!

Його звали Джастін Пампертон, хоча всі його називали Памперс. Він був одним із тих обкурених скейтбордистів, які часто каталися на наших шкільних паркувальних майданчиках.

— Гарно виглядаєш, — продовжив він. — Тобі, типу, вже краще?

— Ти про що? — поцікавився я, хоча насправді й не хотів знати, що він мав на увазі, тому намагався відрахувати йому гроші якнайшвидше. (Перед цим я пограбував ту шухляду в комоді моїх батьків, де вони серед шкарпеток завжди тримали пару сотень баксів у ничці.)

— Гомонять, що ти, типу, зійшов із рейок. Без образ.

— А-а… ні, — відповів я. — Я в порядку.

— Правда, — кивнув він на знак згоди, наче тупа покиван-статуетка. — Бо те, що я чув, було…

Він зупинився на половині речення: у домі хтось засміявся.

— Чуваче, у тебе просто зараз вечірка?

Я взяв піцу та запхав купюри йому в руку:

— Щось таке. Тримай бабло.

— Із дівками? — Він спробував зазирнути всередину, але я став перед ним. — Я кінчаю за годину. Можу захопити пива…

Я ще ніколи не хотів так сильно скинути когось зі своєї веранди.

— Пробач, це мої особисті справи.

На нього це справило враження:

— Удачі тобі, друзяко! — Він підняв руку, щоб «дати п’ять», але тут до нього дійшло, що в мене руки зайняті піцою, тож він стис долоню в кулак та потряс ним. — Побачимось за тиждень, Портмане.

— За тиждень?

— Школа, бро! На якій планеті ти живеш?!

І він, похитуючи головою та сміючись сам до себе, побіг підтюпцем до свого хетчбека, що весь цей час тихо диркав собі на холостих обертах.

***

Коли піцу було розподілено, розмови припинилися та протягом аж цілих трьох хвилин чулося тільки плямкання губ і ненавмисне задоволене порохкування. Під час цього відносного затишшя я все повторював у голові слова Джастіна. До школи тиждень, а я про це якось забув. Іще до того, як мої батьки дійшли висновку, що я божевільний, та пробували ізолювати мене, я вирішив був повернутися до школи.

Мій план полягав у тому, щоб залишатися вдома рівно стільки, скільки необхідно буде для закінчення школи, а потім злиняти до Лондона — і таким чином я міг би знову бути з Еммою та моїми друзями. Але тепер мої друзі — такі далекі, як я думав, — і їхній світ — такий недоступний, як я думав, — опинилися в мене на порозі, і все змінилося за одну ніч. Тепер мої друзі могли вільно мандрувати скрізь (і в будь-який час), де б захотіли. Чи міг я тепер уявити себе щодня на нескінченних уроках, перервах на ланч та обов’язкових зборах, тоді як оце все чекало й на мене?

Може й ні, але саме в той момент вирішити це було доволі складно — із піцою на колінах та головою на плечах, яка йшла обертом від можливих перспектив. До школи залишався ще цілий тиждень. Час був. А просто тоді все, що я мав робити, це їсти та насолоджуватися компанією своїх друзів.

— Це найкраща їжа у світі! — заявила Клер із повним ротом розтопленого тягучого сиру. — Я тепер їстиму це щовечора!

— Ні, якщо хочеш прожити ще хоч тиждень, — прокоментував Горацій, із досконалою точністю вибираючи маслини зі своєї скибочки. — Тут солі більше, ніж у всьому Мертвому морі.

— Боїшся розжиріти? — розсміявся Єнох. — Жирний Горацій. Я хотів би на це глянути.

— Я боюсь, що мене рознесе, — поправив Горацій. — Моє вбрання скроєне в строгому стилі, на відміну від мішків, у які вдягаєтесь ви.

Єнох оглянув свій одяг — сіра, без коміра, сорочка під чорним жилетом, обшарпані чорні штани та лаковані шкіряні туфлі, які давно втратили свій блиск.

— Я придбав це в Парí, — слово «Париж» він вимовив на французький лад, із відповідним акцентом, — в одного модного хлопця, котрому воно більше не було потрібне.

— У мертвого хлопця, — вставила Клер, і її губи скривилися від огиди.

— Похоронні салони — це найкращі секонд-хенд-бутики у світі, — заперечив Єнох, відкушуючи величезний шмат піци. — Просто треба встигнути забрати одяг до того, як його тимчасовий власник почне гнити.

— Ну от, весь апетит перебив, — пробурчав Горацій, пожбуривши свою тарілку на кавовий столик.