Читаем Карта днів полностью

Я знову поклав телефон до кишені та став обличчям до дверей.

І несподівано ідея залишити свою сім’ю в гаражі на цілу ніч здалася мені не такою вже й поганою.

— Ходімо придумаємо щось із вечерею.

— Ти впевнений? — спитала Емма.

— Цілком.

Коли ми виходили, я вимкнув світло.

***

Я запропонував замовити піцу — там, де є пізня доставка. Лише деякі з дітей знали взагалі, що таке піца, а слово «доставка» було для них абсолютно чужинське поняття.

— Її готують десь та приносять тобі додому? — спитав Горацій, наче сама думка про це певною мірою була ганебною.

А Бронвін запитала:

— Піца — це щось із флоридської кухні?

— Не зовсім, — відповів я. — Але повірте, вона вам сподобається.

Я подзвонив у прийом групових замовлень, і ми у вітальні повсідалися на кушетках та стільцях чекати, поки привезуть. Пані Сапсан прошепотіла мені на вухо: «Гадаю, зараз саме час для твоєї промови». І, не чекаючи на відповідь, вона прочистила горло та оголосила на всю кімнату, що я хочу щось сказати. Тож я підвівся та почав дещо незграбно імпровізувати:

— Я такий радий, що всі ви тут. Не впевнений, чи відомо вам, куди моя сім’я везла мене цього вечора, але то було не дуже хороше місце. Я маю на увазі… — завагався я. — Я маю на увазі, воно може бути хорошим для деяких людей, ну там, знаєте, зі справжніми психічними проблемами, але… коротше, народе, ви врятували мою жопу.

Пані Сапсан насупила брови.

— А ти врятував наші… зади, — відказала Бронвін, зиркнувши на директорку. — Ми тільки повернули борг.

— Ну… дякую. Коли ви тільки з’явились, я подумав, що ви сон. Звідтоді, як ми зустрілися, я безперервно мріяв про те, щоб ви до мене завітали. Тож було доволі важко повірити, що це відбувається насправді. Хай там як, річ у тому, що ви тут, і я сподіваюсь, що ви будете почуватися тут такими ж бажаними, як почувався я у вас, коли прийшов був, щоб залишитися у вашій часовій петлі.

Несподівано засоромившись, я різко опустив голову та уп’явся поглядом у підлогу:

— Тож, загалом, вражений, що ви тут. Люблю вас, народе. Кінець.

— Ми теж тебе любимо! — вигукнула Клер, зіскочила зі свого місця та побігла мене обнімати. Зразу ж до неї приєдналися Олівія та Бронвін, а за мить уже майже всі намагалися задушити мене у ведмежих обіймах.

— Ми дуже щасливі, що ми тут, — сказала Клер.

— А не в Диявольському Акрі, — додав Горацій.

— Ми завжди будемо дуже весело проводити час! — проспівала Олівія.

— Пробач, ми зламали частину твого будинку, — озвалася Бронвін.

— Що означає «ми»? — запитав Єнох.

— Не можу дихати… — Я хапнув ротом повітря. — Сильно здавили…

Юрба навколо трохи розступилася, щоб я міг дихнути. І тоді в щілину, що утворилася, уліз Г’ю та штовхнув мене в груди:

— Ти ж знаєш, що ми не всі тут, правда ж?

Навколо нього швидкі нервові кола нарізала самотня бджола. Усі подалися назад, даючи Г’ю та його сердитій бджолі певний простір.

— Коли ти сказав, що радий, що ми були усі, — так ми тут не всі.

Мені вистачило миті, щоби зрозуміти, що він мав на увазі, і тоді мені стало соромно.

— Пробач мені, Г’ю. Я не забув про Фіону.

Він подивився вниз, на свої пухнасті смугасті шкарпетки:

— Інколи мені здається, наче всі, крім мене, про неї забули.

Його нижня губа затремтіла, і тоді він міцно стис кулаки, щоби припинити це.

— Вона не мертва, ти ж знаєш, — продовжив він.

— Сподіваюсь, це правда.

Він із викликом глянув мені просто в очі:

— Не мертва.

— Окей. Не мертва.

— Я дуже сумую за нею, Джейкобе.

— Ми всі сумуємо, — відказав я. — Я не забув її й ніколи не забував.

— Вибачення прийнято, — сказав Г’ю, затим витер собі обличчя, повернувся на підборах та вийшов із кімнати.

— Повірте мені, — озвався Мілард за мить, — це був прогрес.

— Тепер він із нами навіть не розмовлятиме, — промовила Емма. — Він розлючений і не захоче дивитися правді в очі.

— А ви не думаєте, що, припустімо, Фіона могла якось вижити? — спитав я.

— Я оцінив би це як малоймовірне, — відповів Мілард.

Пані Сапсан поморщилася та приклала пальця до губ, безшумно ковзнула до нас через усю кімнату, поклала нам руки на спини та почала таємну нараду.

— Ми відправили запит до кожної часової петлі та до кожної громади дивних, із якими ми контактуємо, — повідомила вона тихо. — Ми розповсюдили офіційні комюніке, інформаційні бюлетені, фотографії, детальний опис Фіони. Я навіть відправила голубиних скаутів пані Королик, щоб вони там оглянули всі ліси. Досі нічого.

Мілард зітхнув:

— Якби вона, бідолашна, була жива, хіба вона б уже не з’явилася тут? Нас неважко знайти.

— Я теж так думаю, — сказав я. — А ніхто не пробував шукати її… м-м?..

— Її тіло? — спитав Мілард.

— Міларде, будь ласка, — обурилася директорка.

— Це було неделікатно? Мені слід було вибрати менш точний термін?

— Просто розмовляй тихіше, — шикнула на нього пані Сапсан.

Міларду не бракувало почуттів; просто йому не завжди вдавалося брати до уваги почуття інших.

— Падіння, яке, можливо, убило Фіону, — продовжив Мілард, — сталося в часовій петлі, розташованій у звіринці пані Королик, котрий звідтоді лежить у руїнах. Якщо її тіло було там, його вже неможливо відновити.