Читаем Карта днів полностью

— Звісно, діти, ви заслуговуєте хоча б на якийсь відпочинок, але ми маємо певні обов’язки, що не дозволяють нам просто так пробайдикувати наступні кілька тижнів.

— Як?! — обурився Єнох. — Я чітко пам’ятаю, як ви сказали, що ми тут на канікулах!

— На трудових канікулах. Ми не можемо собі дозволити змарнувати таку можливість для навчання, яку надає нам перебування тут.

При слові «навчання» по всій кімнаті прокотився стогін.

— Хіба ми й без того не робимо вже достатньо уроків? — занила Олівія. — Моя голова просто трісне.

Пані Сапсан, кинувши на Олівію суворий погляд, вийшла на середину кімнати.

— Я не бажаю більше чути жодного слова скарги, — сказала вона. — Із тією екстраординарною новою свободою пересування, яку ви отримали, ви станете неоціненними для Реконструкції. За належної підготовки одного дня ви зможете стати посланцями до інших дивних людей… дослідниками нових часових петель і територій… топографами та картографами, вождями та архітекторами — такими ж незамінними для роботи з перебудови нашого світу, як були ви незамінними для перемоги над витворами. Хіба вам цього не хочеться?

— Звісно, — відповіла Емма. — Але який це має стосунок до канікул?

— Перш ніж ви станете кимось із цих людей, ви мусите навчитися добре орієнтуватись у цьому світі — у сьогоденні. От Америка: ви мусите добре знати характерні для її мови вислови та її звичаї і, врешті-решт, навчитися виглядати, як звичайні. Якщо ви цього не зможете, ви будете небезпечними і для себе, і для всіх нас.

— Отже, ви хочете, щоб ми… що? — поцікавився Горацій. — Почали брати уроки нормалізації?

— Так. Я хочу, щоби, поки ви тут, ви дізналися якомога більше, а не просто попідсмажували собі мізки на сонці. І мені пощастило знайти для вас одного дуже здібного вчителя. — Пані Сапсан повернулася до мене та всміхнулася. — Пане Портман, візьметеся за цю роботу?

— Я? — спитав я ошелешено. — Я не зовсім експерт щодо того, що є звичайним. Саме тому, народе, я почуваюся з вами так просто.

— Пані Сапсан каже правду, — сказала Емма. — Ти для цього ідеальний. Ти прожив тут усе своє життя. Ти ріс, думаючи, що ти звичайний, але ти один із нас.

— Узагалі-то, я вже мав у своїх планах провести наступні кілька тижнів в оббитій матрацами палаті, — почав був я, — та, оскільки з цим мені не пощастило, гадаю, народе, я тепер маю вільний час, щоб навчити вас хоча б дечого.

— Уроки нормалізації! — озвалася Олівія. — Як прикольно!

— Нам треба встигнути дуже багато, — попередив я. — Коли почнемо?

— Уранці, — відповіла пані Сапсан. — Зараз уже пізно, і нам усім треба десь поспати.

Вона казала правду: вже було близько півночі, а для моїх друзів цей день був почався ще двадцять три години (та сто тридцять років із гаком) тому в Диявольському Акрі. Ми всі були виснажені. Місце для ночівлі я знайшов усім — комусь у гостьових кімнатах, комусь на диванах, а комусь і на купі шерстяних ковдр у комірчині для віників, як Єноху, котрий полюбляв, щоб його спальні місця були затемнені та гніздоподібні. Пані Сапсан я запропонував ліжко моїх батьків, оскільки цієї ночі воно їм не знадобилося б, але вона запротестувала:

— Я ціную таку пропозицію, але краще хай воно буде для Бронвін та панни Блум. А я цієї ночі буду на варті, — і вона глянула на мене таким усезнаючим поглядом, який наче казав: «І не тільки в домі». І мені довелося докласти чимало зусиль, щоб не подивитися їй в очі. «Можете не хвилюватися, — ледве не промовив я вголос, — ми з Еммою не поспішаємо». Але яке до цього діло було їй? Тоді це мене так роздражнило, що, як тільки вона пішла вкладати Олівію і Клер у постіль, я знайшов Емму та запитав:

— Хочеш побачити мою кімнату?

— Авжеж, — відповіла вона, і ми прослизнули до холу та стали підніматися сходами.

***

Я чув, як із однієї з гостьових кімнат лунав голос пані Сапсан, котра співала ніжну та сумну колискову. Як і всі колискові дивних, вона була журливою та довгою — це була сага про дівчину, чиїми єдиними друзями були привиди, — а це означало, що в нас було принаймні кілька хвилин до того, як пані Сапсан вирушить шукати Емму.

— У моїй кімнаті безлад, — попередив я її.

— Я спала в нічліжці з двома дюжинами дівчат, — попередила вона. — Мене важко шокувати.

І ми стрілою пролетіли сходи та опинилися в моїй спальні. Я ввімкнув світло, й у Емми аж відвисла щелепа:

— А що це за речі?

— А-а, точно, — зауважив я і зрозумів, що, напевне, припустився помилки: якщо я зараз почну розповідати Еммі про все, що вона бачить у моїй кімнаті, то не залишиться часу на те, для чого ми сюди прийшли.

То були не речі. То були колекції. І в мене їх було до біса на книжкових полицях, що знаходились по всій кімнаті. Я не назвав би себе посмітюхою — я не збирав усякий мотлох, — але збирання різних речей у ранньому дитинстві було для мене одним зі способів боротьби із самотністю.