Читаем Карта днів полностью

Під час підйому я відчував, як болюча стрілка мого «порожнякового компаса» у мене в животі спершу повернулася перпендикулярно вгору, а потім поступово опускалась у міру того, як я піднімався вище. Коли я проїжджав чотирнадцятий поверх, стрілка лежала вже майже горизонтально, тому я натиснув «СТОП» на 15-му поверсі.

Ліфт зупинився. Дверцята розсунулися. І я відразу ж помітив дві речі, які в цій ситуації здавалися дуже неправильними. По-перше, посередині коридору тягнувся кривавий слід. Коли я побачив його, то глянув собі під ноги; слід вів у задній куток кабіни ліфта і закінчувався калюжею, яка швидко сохнула.

У мене в грудях сильно закалатало. Хтось був поранений, і поранений сильно.

По-друге, десь на середині довгого коридору було відсутнє світло. Відсутнє зовсім. Воно не було просто тьмяним. Зовсім не було видно ні стін, ні підлоги, ні стелі. А мій «компас» показував прямо в пітьму.

Це означало, що тут була Нур. Тут була Нур, і сталося щось жахливе. Я запізнився.

І я щодуху кинувся бігом по коридору вздовж кривавого сліду в темряву. Коли я перестав бачити, як мої ноги торкаються підлоги, то трохи уповільнився і висунув руки вперед, дозволивши бути моїм провідником болю в животі. Я повернув за ріг і перечепився через якийсь ящик, що хтось залишив посеред коридору. Коли я зробив іще кілька широких кроків у пітьмі, стрілка «компаса» рвучко повернулася ліворуч — напевне, у напрямку дверей якоїсь квартири.

Двері виявились причинені нещільно, і крізь шпарину між ними та одвірком я побачив, нарешті, вузьке пасмо світла. Я штовхнув двері плечем, щоб відчинити ширше. Вони виявились несподівано такі важкі, наче були з гартованої сталі. Ідучи за світлом, я проминув невеличкий передпокій, потім тісну кухню, заставлену брудними каструлями, та опинився в якомусь лігві. У чомусь схожому на брудний кролятник, прикрашений шеренгами рослин у горщиках та просякнутий нудотно-солодким запахом.

На кушетці в кутку, скрутившись калачиком, лежала Нур. Її тіло наповнювало кімнату м’яким оранжевим сяйвом. Вона не рухалась.

Я підбіг до неї. Її обличчя затуляло волосся. Мружачись від світла, яке йшло зсередини неї, я обережно повернув її на спину. Потім притис два пальці до її шиї. На дотик її шкіра була гарячою. За мить я знайшов артерію — та пульс — і зітхнув із полегшенням.

Раптом з іншого кінця кімнати почулося дивне, пронизливе виття. Я озирнувся. Там на старому перському килимі на спині незграбно лежав Ейч. Зверху на ньому, розставивши ноги, сидів його порожняк, одним своїм м’язистим язиком обвившись навколо пояса Ейча, а двома іншими навколо його зап’ястків. Виглядало все так, наче ця істота збиралася розбити Ейчеві череп та з’їсти його мозок.

— Іди геть! — закричав я; виття припинилось, і порожняк зашипів на мене.

Я зрозумів, що він не збирався вбивати Ейча. Помирав його друг.

Порожняк плакав.

Я промовив кілька слів мовою порожняків, щоби прогнати істоту геть. Той знову на мене зашипів, неохоче забрав свої язики від Ейча та відступив на кухню.

Я сів на долівку поряд зі старим. Його кров’ю була просякнута сорочка, штани і навіть килим, що був під ним.

— Ейче. Це Джейкоб Портман. Ви мене чуєте?

Він розплющив очі та прикипів поглядом до мене.

— Прокляття, синку, — промовив він, спохмурнівши, — ти дійсно-таки не коришся ніяким сраним наказам.

— Ми маємо доправити вас до лікарні.

Я став просовувати попід нього руки. Він застогнав від болю, а з кухні відповів йому виттям порожняк.

— Забудь. Я вже втратив забагато крові.

— Ви витримаєте. Нам лиш треба…

Він випручався з моїх обіймів.

— Ні! — Його голос та його руки виявились настільки несподівано сильними, що мене це вразило, але за мить він ізнову знесилено відкинувся на підлогу. — Не змушуй мене натравити на тебе Хорейшіо. Тут усе довкола кишить хлопцями Ліо. Якщо я знову вийду на вулицю, піде свинцевий дощ.

Із кутка простогнала Нур. Я глянув через плече, як вона ворухнулась на кушетці, не відкриваючи очей.

— З нею буде все окей, — проказав Ейч. — Вона отримала добру порцію сонного пилку, але вона проспиться.

Сказавши це, він скривився від болю, а його очі стали трохи нагадувати скляні.

— Води.

Я вже був скочив на ноги, щоб бігти на кухню, але не встиг зробити і трьох кроків, як повз мене в повітрі проплив язик порожняка, оповитий навколо склянки, у якій плескалася вода. Я допоміг Ейчеві сісти, а язик порожняка вже прикладав йому склянку до губ. Мені ж залишалось тільки дивуватися з дивної ніжності цієї істоти.

Ейч закінчив пити, і язик порожняка (сам порожняк досі залишався на кухні) прибрав склянку та поставив її на кавовий столик. У підстаканник.

— Ви дуже добре його натренували, — сказав я.

— Та й пора б уже, — відповів Ейч. — Сорок років разом. Ми як стара подружня пара. — Він нахилив голову, щоби глянути на себе. — Боже, вони зробили з мене швейцарський сир, — сказав він і кашлянув дрібненькими краплинками крові з легень.