Читаем Карта днів полностью

Наші питання змусили Ліллі напружитися.

— Чому вас так хвилює Нур? Ви навіть її не знаєте.

Нур. Отже, її звали Нур.

— Ми можемо їй допомогти, — відповіла Бронвін.

— Я не вважаю це відповіддю на моє питання, і я не впевнена, що вірю вам.

— Ми певним чином розуміємо, що вона зараз переживає, — сказав я, сподіваючись усе-таки дещо дізнатися, не викриваючи нас перед майже незнайомою людиною.

— Окей. — Ліллі відсьорбнула кави і, перш ніж ковтнути, поперекочувала трохи в роті. — Що ж вона зараз переживає?

Ми з Еммою перезирнулися. Скільки ми можемо їй сказати? Навіть якби ми довіряли Ліллі, у що б вона повірила?

— Із нею відбувається щось таке, що вона не знає, як пояснити, — запропонувала свою версію Бронвін.

— І вона не може піти з цим до своїх батьків, — додав я.

— Прийомних батьків, — уточнила Ліллі.

— Можливо, це має вплив на її організм, — підхопила естафету Емма. — Змінює його.

— Може, якісь люди за нею спостерігають, — продовжив і Мілард. — Люди, яких вона не знає. І це її лякає.

— Ви описуєте переживання майже будь-якої дівчинки-підлітка, — підбила підсумок Ліллі.

— І, — продовжив я, нахилившись до неї та стишивши голос, — вона вміє робити такі речі, що інші не вміють. Такі речі, що здаються неможливими.

— Могутні, небезпечні речі, — додав Мілард.

Ліллі на мить затихла. А потім сказала дуже тихо:

— Так.

— Ми знаємо, що вона зараз переживає, бо ми самі все це переживали, — сказала Емма. — Кожен по-своєму.

А потім ми, один за одним, розповіли їй про ті дивні речі, які вміли робити. Вона слухала спокійно, тільки кивала та майже не ставила питань. Вона не здавалася переляканою. І вона не втекла.

Мілард був останнім у черзі на самовикриття. Я відчував його небажання робити це. Було очевидно, що йому сподобалась ця дівчина, і він не хотів позбутися мрії, якою тішив себе протягом останніх кількох годин, у якій він був просто звичайним хлопцем, котрий, можливо, дуже можливо, мав шанс із нею.

— А я, сонечку… це каже Мілард… я шкодую, що змушений тобі повідомити, що, ну, як і мої друзі тут, я теж не зовсім звичайний…

Єнох похитав головою:

— Ах, як проникливо.

— Усе гаразд, Міларде, — сказала Ліллі. — Я знаю.

— Знаєш?

— Ти невидимий.

Я не міг бачити виразу обличчя Міларда, але міг його уявити: очі вирячені, щелепа відвисла.

— Як… як ти?..

— Я не зовсім сліпа, — відповіла вона. — Чимало сліпих можуть трохи бачити. У мене от збереглося приблизно десять відсотків зору. Цього недостатньо, щоб обійтися без цього ціпка, але більш ніж достатньо, щоб розібратися, що голос переді мною лунає з порожнечі! Маю сказати, спершу я подумала, що мій зір став іще гіршим, але коли ти почав розпитувати мене про Нур, усе стало на свої місця.

— Не знаю, що й сказати, — промовив Мілард.

— Я здогадувалась, що Нур не одна така.

— Сонечку, чому ж ти нічого не сказала? — запитав Мілард.

— Я хотіла подивитися, чи ти зізнаєшся, — усміхнулася Ліллі. — І я рада, що ти зізнався.

— Я почуваюсь таким дурнем, — промовив Мілард. — Сподіваюся, ти не вважаєш мене негідником?

— Зовсім ні, — відказала Ліллі. — Звісно ж, ти мав бути обережним. Як і я, — а далі вона стишила голос: — А знаєте, ви не єдині, хто її шукає.

— А хто ще? — запитав я. — Поліція?

— Ні. Я не знаю напевне. Вони приходили до неї додому та до школи, ставили питання.

— Як вони виглядають? — запитав я.

— Вона ж сліпа, — озвався Єнох.

— Так, ви весь час звертаєте на це увагу, — сказала Ліллі Єноху, а потім відповіла мені: — Це ті самі люди, котрі приходили за Нур до школи, після випадку з освітленням у актовому залі. Вони загнали її в куток у вбиральні, і вона змушена була захищатись.

Мені відразу ж згадався «заступнико-директоруватий» чоловік та його холодноока компаньйонка. Невже вони були дивними? Або навіть витворами?

— Нур каже, що вони їздять на позашляховиках із затемненими вікнами, — продовжувала Ліллі. — Вони видають себе за повноважних осіб: копів, соціальних працівників, викладачів. Вона взагалі більше не може довіряти дорослим, — обличчя Ліллі набуло страдницького вигляду. — Вона найсильніша особистість серед тих, кого я знаю. І я ніколи досі не бачила, щоб вона так боялася чого-небудь.

— Нас сюди послали допомогти їй, — сказала Емма. — Я думаю, ми повинні захистити її від тих людей.

— Отже, ви сказали мені, що вмієте робити, але хто ви?

— Ми — дивні діти пані Сапсан, — відповіла Бронвін.

— Насправді, — поправив Єнох, — тепер це не зовсім так.

— Ми ще не знаємо, як називаємось, — сказав я. — Але мій дідусь був у… чомусь на зразок ФБР для таких, як ми. Отже, ми приймаємо пропозиції щодо назви.

— Надзвичайна Асоціація, — сказала на те Ліллі. — Надзвичайна Асоціація… з Розшуку… Особливих Дітей.

— За першими літерами це «НАРОД», — відразу збагнув Єнох.

— Вона що, ось так запросто придумала нам назву? — запитала Бронвін. — З ходу?

— А мені подобається, — обізвався Мілард.

— Авжеж, тобі подобається, — єхидно зауважив Єнох.

— Якщо ми не зможемо знайти вашу подругу та допомогти їй, нам не знадобиться ніяких чудернацьких назв, — сказала Емма. — Ми повернемося до Акра, покриті соромом усю решту нашого земного життя.