Читаем Камінний хрест полностью

Максим так ревне домагається сповнення універсального закону вселенської справедливості, тому що гостро відчуває свою космічну спорідненість із Всесвітом, а рівночасно й відповідальність за стан світобуття. Адже він — як отой прадавній Ьото геИ§ю8ш, що живе в освяченому космосі і фізично відчуває на кожному кроці космічну священність. Навіть більше — він залучений до цієї вищої реальності не просто як сторонній спостерігач, а як безпосередній активний учасник, дійова особа «космічних ігор» (С. Ґроф), а його активність ґрунтується якраз на розумінні того, що від нього, від його зусиль, часом надмірних, залежить благополуччя «Світу».

Як можна зрозуміти, первісне суспільство знало низку неперехідних й абсолютних цінностей, зв’язаних із сакральним. Структура його складна, багатолінійна і внутрішньо динамічна. головним чином вона співвідноситься з такими поняттями, як Священний час і Священний простір. А в принципі будь-який предмет чи річ із навколишньої дійсності могли мати релігійне значення, оскільки священне виявляє себе через «структури Світу», які вважали елементами божественного творення.

Скажімо, горб, до якого фатальна, якась аж наче нелюдська сила прикувала Івана Дідуха. Коло нього герой не просто «вік свій спендив і окалічів», — у ньому весь сенс Іванового життя і чи не найсправжніша реальність, а ширше — початок і кінець Світу. У тому поклонінні горбові є щось незвичне, ірраціональне, містичне. Для людини хліборобського складу душі важлива не просто нива як клаптик землі і безпросвітна праця на ній, — істотна насамперед родючість ниви та її спроможність давати яре зерно. Тому й прагне хлібороб завсігди до рахманної землі — такої що «їв би». Дідух же родючі ґрунти віддає для обробітку дружині й синам, а сам «найбільше коло горба заходиться». Для нього той горб є шматком географічного простору, на впорядкування якого спрямовує якісь аж наче надлюдські зусилля, а водночас він як місце прояву священного становить вищу реальність.

Простір для архаїчної людини, як і час, не були однорідними й нейтральними. У географічних царинах вона знала місця більше і менше значимі, і ота якісна неоднорідність місця, переконує М. Еліаде, визначалася тими об’єктами, вчинками й діями, які розгорталися в його площині, і залежала від його освяченості, тобто ієрофанії — вторгнення священного в реальний світ. Лише такі місця вважали справжніми і реально існуючими. На все інше, чого ще не торкнулося світло Божественних глаголів, дивилися як на неоформлену, неструктуровану й аморфну стихію. Воно, власне, ні простором не було, ні онтологічною цінністю не володіло.

Тому художній світ В. Стефаника загалом, як і кожну най-дрібнішу річ у ньому, наділено «живими» ознаками. Зрозуміло, що сказане стосується перш за все предметів і явищ, які традиційно символізують «розрив» в однорідному просторі і належать до категорій «вічного буття». Звідси — часто вживаний щодо їхньої характеристики прийом прозопеї, тобто надання їх аксесуарам властивостей живих істот. Приміром — оселя. Як мікро-модель космосу, вона, згідно з логікою мислення людини релігійної ідеології, живе і дихає кожним нервом і кожним волоконцем своєї священної істоти. Такими проступають контури її «патре-та» і в творах покутського новеліста. Акцентуючи на цьому, автор вдається до відповідних художніх засобів.

Подібну картину спостерігаємо вже в «Синій книжечці». Антін почергово пропиває «дваціть штири морги поля», город, «а тепер хату продав». Найтяжчою була, певна річ, розлука з оселею як «Центром світу». Тут усе сповнене тривоги, розпачу й болю. Низкою синекдох, поєднаних із прозопеєю, письменник підкреслює структурованість і організованість за певними принципами Антонового Всесвіту. Відтак усе, що творить із житла єдиний космогонізований простір, намагається втримати героя коло себе: і поріг, і призьба, і вікна, і ліс. Усі ці персоніфіковані атрибути нагадують хор з античної трагедії, що різними голосами виконують один за одним спільний мотив. Бо всі вони є космогонізованими величинами і втрата їх символізує заник священного і поступове западання його в безодню хаотичних вирів. «Віходжу надвір, а ліс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!» — тонко відчуває стан «живого» довкілля герой (с. 33). Натомість призьба не просто «пасивно» виконує своє соло, а якось аж наче несамовито вчепилася в свого колишнього господаря і не відпускає: «Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю — не пускає. Сиджу я та реву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззи-раютьси на покаяніє».