Читаем Камінний хрест полностью

Мабуть, лише в «Палієві» отій ефемерній, «безкровній» реальності приділено певну увагу. Та це мало свій смисл. Більшу частину свідомого життя герой потратив на слугування іншим, байдуже чи навіть вороже налаштованим до його власного буття. Федір не зміг обжити менш-більш належно домашній вівтар навіть тоді, коли дозволяли обставини. Може тому, що його «начало» зв’язане було не з творенням і не з ідеальними реальностями, а з прокляттям татові й примарами наймитської долі. Схоже, «Рай» у батьківській оселі обернувся для Федора пеклом. Тому всі спроби вибудувати «свій Світ» у зародку були приречені на невдачу: все життя його позбавлене справжніх цінностей і перетворилося на «ніщойність». хіба природа коли-не-коли рятувала від погибелі. Але навіть ті скупі хвилини, коли припадав до землі і єднався з первісними космічними стихіями, йшли на те, аби відновити сили для завтрашнього слугування. Логічний вихід із такого становища — спопелити символ могутності, або «центр» тієї почвари, біля якої «всю силу лишив».

Здебільшого ж у художньому космосі новеліста спостерігаємо іншу картину. Скажімо, в «Майстрові» чітко розмежовано дві згадувані хронологічні мітки. Вони відділені навіть авторськими репліками. «Начало начал» івана позначене тим часом, коли його зусиллями на чиємусь подвір’ї «дивиси, а будинок, як дзи-ґарок, виріс». і мріялося йому, «що най лиш пожию з десять років, та й село геть передудую». Тоді йому на душі ставало «так... весело, як мамі, що дивитьси на свої діти» і «так... легко, що сто миль перелетів бих...» (с. 50). А про теперішній свій стан не варто й згадувати. Природно тому, що він навіть «не розказував своєї історії» до кінця, — дещо з того, що сталося пізніше, довідуємося зі слів слухачів у корчмі.

А стара Тимчиха («Ангел») не просто повертається подумки в ті часи, коли ще чоловік не помер, — вона «живе» минулим. Бо «за ним» (тобто за ґаздою) почувала себе ґаздинею, коли була повна сил та енергії і мало зважала на дрібні негаразди. Навіть поодинокі скарги на дітей чи на чоловіка, як от: «був-єс плохий, куда-м ті потрутила, туда подавав-єс си», — не можуть затьмарити загалом приємних вражень від спогаду, бо «все я із-за твоєї голови була ґаздинею. Була-м та й була-м» (с. 61). Тому минуле (у його міфологічному розумінні) й сучасне героїні не просто тісно поєдналися, а й настільки зрослися, що розполовинити їх практично неможливо.

Іноді таке органічне сполучення хронологічно різних площин приводило до непорозуміння чи викривлення сутності творів В. Стефаника. Так, івана Дідуха нерідко ще й досі характеризують як злидаря й бідняка. Хоча ще і. Франко перечив: «Хіба в “Камінному хресті” нуждарі вибираються за море?»[21]. Висновок роблять, певно, на основі того, що після повернення з війська герой «мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем». і хоча відтоді багато часу минуло, та в свідомості читача зосталась лише ця іпостась його чутності й замістила собою інші. Та це й не дивно. іван так часто вертається подумки до тих днів, коли він отримав той горб у спадок і взявся його обживати, що складається враження, буцімто нічого більше в нього й не було і весь сенс життя лише до одного зводився.

Виразно помітні міфо-ритуальні «опори» художнього мислення В. Стефаника також при осмисленні їх з погляду внутрішньої динаміки мистецьких структур. Мова не тільки і навіть не стільки про зовнішньо-видимі параметри: широку амплітуду смислових та естетичних коливань, різкі перепади «нервових температур», сугестивну енергію життєвих катаклізмів і напружену мускулатуру художніх колізій, — а про засадничі аспекти естетичної свідомості.

Як відомо, сутність міфу визначають не окремі елементи, а спосіб їх поєднання. Будь-які моделюючі системи в первісних суспільствах опиралися на існування антиномічних залежностей, що й забезпечувало їхню внутрішню зв’язність і цільність. За спостереженнями французького етнографа і соціолога К. Леві-Строса, без «внутрішньої опозиції протилежних пар» не обходилася жодна логічно-інтелектуальна процедура і жодна класифікація істот, природних чи соціальних явищ. Зі здатності «постійно протиставляти» дослідник виводив головний логічний принцип «благородного дикуна»[22]. З іншого боку, міфологічна рефлексія не просто «виходить із усвідомлення ряду опозицій», — вона «спрямована на їхнє поступове “осереднення” (“зближення”)»[23].