Читаем Дух Росії полностью

Така формула була подвійною ілюзією та утопією. По-перше, російські ліберали, навіть найшляхетніші (за дуже рідкими винятками), в українському питанні (так само і в білоруському) залишалися непохитними імперіалістами і шовіністами, оскільки, за описаною нами вище логікою мислення, не уявляли собі українського історичного і культурного світу поза російським цивілізаційним колом, сприймали весь український проект, як "змову Сатани". Невдовзі це підтвердили події революції в Росії, коли всі росіяни, без огляду на політичні та ідеологічні розходження, об'єднувалися в один табір для війни з українством. По-друге, Російська імперія реально ніяк не піддавалася демократичному реформуванню, вона могла існувати тільки на основі максимального централізму, несвободи, деспотичної системи. І це також підтвердили події російської революції ХХ ст., коли владу змогли захопити саме большевики як ультрадеспотична ідеологічна та політична сила; зрештою, це правило підтвердили події і спосіб розвитку посткомуністичної Росії: сьогодні демократія – це лише ширма для цілком автократичного, суворо ієрархізованого путінського режиму.

Цей історичний і політичний драгоманівський шлях у безвихідь поступово почали корегувати впливи Західної України, особливо Галичини, яка перебувала у складі Австро-Угорської імперії і, відповідно, не мала фатального малоросійського комплексу. Нова українська інтелігенція, яка масово почала формуватися у цьому регіоні у 1860-і роки, широко використовувала досвід національно-культурних і національно-визвольних змагань народів Середньої Європи – чехів, поляків, сербів, румунів, болгарів та ін. У результаті у парадигму національного руху в Галичині і Буковині були введені чіткі принципи національної унікальності, віднайдення власних етнічних коренів у слов'янських глибинах, моделювання майбутньої державної суверенності. Хоча довший час західноукраїнські інтелектуальний і культурницький дискурси поступалися наддніпрянському за своїм рівнем, проте поступово вони зуміли стати принаймні відомими для драгоманівської інтелігенції і певною мірою скоригували її погляди. Найбільше в цій ділянці відзначився Іван Франко (1856-1916), колишній учень М.Драгоманова, що зумів перерости свого вчителя.

Квінтесенцією галицького політичного мислення в аспекті російськості можна вважати книжку Лонґина Цегельського (1875-1950) "Русь-Україна і Московщина-Росія", що з'явилася у Львові у 1901 р. Ось головні історіософські та націологічні висновки цієї етапної праці:

"Ми переконалися:

1) що вже в найдавніші часи існувала племінна різниця поміж наддніпрянськими та наддністрянськими "руськими" племенами і надволжанськими в'ятичами, які мали походити "отъ ляховъ";

2) що назви "Русь", "русин" і "руський" постали у наддніпрянській Україні на Київщині, то ця назва поширилася опісля на всі слов'янські племена Наддніпрянщини і Наддністрящини, завойовані київською "Руссю";

3) що згодом "руськими" назвалися і московські племена, оскільки вони були завойовані "руськими" князями з київсько-руського роду;

4) що ті московські племена ворогували з київською "Руссю" і намагалися відірватися від "руської" держави;

5) що московський князь Андрій Боголюбський знищив Київ, аби підняти свою Московщину;

6) що із приходом татарів (монголів) окремо трималися московські князі, а окремо – українсько-руські;

7) що згодом король Данило з Галича спробував зібрати всі українсько-руські землі в одну державу, в єдине королівство;

8) що пізніше "литовсько-руська" держава охопила всі українські землі, за винятком лише Галичини, а московські землі залишились окремо;

9) що ця "литовсько-руська" держава ворогувала з Москвою, і Москва лучилася навіть з татарами проти литовської Русі-України;

10) що коли згодом на Вкраїні постало козацтво, то воно намагалося відірватися від Польщі і здобути собі самоуправу;

11) що славний козацький гетьман Конашевич-Сагайдачний завоював Москву;

12) що гетьман Богдан Хмельницький здвигнув самостійну українську державу, незалежну і від Польщі, і від Москви;

13) що Хмельницький тільки через необхідність пішов на спілку з Москвою, а перед тим на спілку з турками;

14) що Москва й не думала допомагати Хмельницькому у визволенні Волині, Поділля, Галичини й Білої Русі з-під Польщі;

15) що Хмельницький ще перед смертю думав відійти від спілки з Москвою та уклав угоду із Швецією;

16) його наступник, гетьман Виговський, разом із Немиричем, відійшли від Москви і, через "Гадяцьку угоду" з Польщею, задумали заснувати самостійне "руське князівство";

17) що те саме думав і їх наступник, Богданів син, гетьман Юрій Хмельницький;

18) що Москва втручалася в українські справи, провокувала на Вкраїні заколоти і ослаблювала владу гетьмана, а на гетьманів висувала негідних людей з метою знищити українську державну самостійність;

19) що гетьман Петро Дорошенко збирався знов об'єднати всю Русь-Україну в одну державу під протекторатом султана;

20) що Москва і Польща не допустили до цього, поділивши поміж собою Україну у 1667 році в Андрусові, аби легше її здолати;