Читаем Дух Росії полностью

Це поглинання української традиції Москвою було настільки захопливе, повне і нібито самозрозуміле (як кров для вампіра), що в пізніші часи будь-який натяк на українське сепарування, на українську оригінальність, на українське культурне й історичне право на ту ж саму традицію, традицію власне українську, сприймалися завжди москвинами із широко розкритими очима, як якесь непорозуміння, кощунство, алогічність, як відхід і втрата чогось особливо зближеного, засвоєного, майже рідного. Відтак усі, не лише політично-військові, а й ідеологічні, конфлікти у площині українсько-російських стосунків сприймалися в Росії як певний "есхатологічний злочин" (адже метою історії, за московськими ідеологами, є кінцеве повне злиття всіх східних слов'ян), як відхід від чогось сакрального, від самозрозумілого і раз та назавжди утвердженого. І тому, коли доходило до збройних конфліктів між народами, Московія завжди діяла так безпощадно, так руйнівно і з такою ненавистю, яка дихала відчуттям боротьби з останнім Злом. Саме така ненависть двигтить у вічних прокляттях Мазепи, в абсолютному запереченні петлюрівщини (цілком демократичного українського визвольного руху), в найчорніших демонізаціях бандерівщини (цього найорганічнішого і найефективнішого вияву українського націоналізму).

Після "ночі бездержавності" у 18 ст. (Є.Маланюк) український культурно-національний рух початку 19 ст., що розвивався під впливом ідей європейського романтизму, в умовах Російської імперії набув повновартісних форм лоялізму. Українські культурники і публіцисти, громадські діячі й урядники почували себе вірнопідданими імперії, його Царської Величності і не думали про якісь бунти чи революції. Ті емоційні спалахи обурення і заклики до великого національного пробудження, які інколи виривалися з уст самотнього поета-пророка, Тараса Шевченка, або тонули в загальній сонливості нації, або просто були заборонені і старанно ховалися від явного світу.

Кілька поколінь української патріотичної інтелігенції протягом усього 19 ст. формувалися і діяли у свідомості та за принципами органічної повільної праці на ниві народної просвіти. Ідеологія і програма національного руху не передбачали таких постулатів, як системна критика умов національного гноблення українців в Російській імперії, як мобілізація національної наступальності, як формулювання чіткої антиномії у площині "національна свобода (визволення) – імперська неволя (асиміляція). У сфері культури національне самоусвідомлення українців відбувалося через різні форми партикуляції, регіоналізації власних традицій від загальноросійського світу. Великою мірою це йшло шляхами фольклоризації української свідомості. І в цьому теж виявилася поступка українських інтелігентів російській домінанті: висока культура, велика традиція спадщини Київської Русі, колись розвинена церковна культура України віддавалися, за теорією східнослов'янської єдності, єдиного православного простору, Росії. Відтак українським культурникам довелося плекати національну свідомість майже від нуля.

Така ситуація закономірно зродила одну велику проблему: український етнос і його культура бачилися лише як частина, фрагмент якогось потужного і колосального всеросійського світу, світу, що майже подібний до українського, сповнений таких самих цивілізаційних, духовних і естетичних основ та характеристик. Таким чином, відверта опозиція між українством і російством як умова повного українського національного визволення ніяк не формувалася.

Справа ускладнилася додатково ще й тим, що від 1860-х років почав наростати український прогресистський соціалістичний рух, інтелектуальним лідером якого став Михайло Драгоманов (1841-1895). Вихований на західних та російських ліберальних ідеях, перейнятий візіями всеєвропейської космополітичної солідарності, демократичного поступу, цей надзвичайно талановитий публіцист і вчений створив нову ідеологічну парадигму для українського руху. Центральним місцем цієї парадигми було ствердження потреби орієнтуватися на передову частину всеросійського революційного руху, на російських лібералів і соціалістів, з одночасною критикою системи російського царизму як надто консервативного, імперського і деспотичного явища. М.Драгомановим і його послідовниками була запропонована нова ідеологічна формула українства: "разом із російськими лібералами і соціалістами проти російського царизму за майбутню федерацію України в демократизованій Російській імперії".